Кулик Ірина Юріївна, вчитель української мови та літератури Ліцею 2 Таврійської МР

"Війна. Моя історія"

Народна мудрість говорить: «українська нація сповнена людей, які возвеличують совість, красу, свій цвіт, своє майбутнє, свій особистий шлях у житті». Дійсно, наш народ має митців, творчість яких знають не лише на теренах рідної країни, а й за її межами. Вони боролися і борються за рідне слово. «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була…», - лише цими словами Павла Тичини можна знищити ворога наповал, не залишаючи йому вибору, або поважай нас, або іди геть!

Для нас воля понад усе! Так видно склалося, що ми - нація працьовита, волелюбна, постійно боремося за свою свободу та незалежність. У пісні гурту «Без обмежень» лунають слова: «Вільні люди, так було, так буде, Вільні люди, Довкола нас вільні люди, Вільні люди».

Сьогодні українські сини та дочки виборюють свободу та незалежність держави. Ранок 24 лютого 2022 року назавжди закарбується в моїй пам`яті такими словами: «Прокидайся, війна почалась!». Новий день приніс нам зовсім іншу реальность, яку дуже важко було усвідомити нам дорослим, не кажучи вже про дітей….

Маленькі сині оченята моєї донечки шукали відповіді, захисту, розумного пояснення цій ситуації. Але відповіді не було. Одне тільки слово «Війна». Взагалі не вкладалося в голові - чому у 21 столітті військові сусідньої держави (росії) прийшли нас убивати, забирати в полон, викрадати наших дітей, руйнувати та грабувати наші домівки. Чому? Хто ці люди?... Дикуни, варвари, відлюдники. Як можна було, живучи в сучасному, цивілізованому світі допустити цю підлу, кровопролитну війну? Такі питання бентежать не тільки мене, не лише українців, а і увесь світ!

Російське вторгнення в Україну принесло кровопролиття та перекреслило мої мрії та мрії багатьох наших громадян. Через це жахіття, багато українців були змушені покинути власні домівки і виїжджати в пошуках прихистку, волі. Ця війна розділила життя кожного українця на «до і після…».

Моє життя також докорінно змінила загарбницька війна. Хапаючи свою маленьку перелякану донечку-крихітку, змушена була покинути свою домівку і їхати в невідомість…

Вирішили їхати на Великдень. Думала в свято буде безпечніше. Але орки, незважаючи на такий святий день, обстріляли нашу колону. Обійшлося без жертв. Боженька нас оберігав. Перших, кого ми побачили, були хлопці із ЗСУ. Усі обіймалися і плакали (і зараз пишу і плачу). Потім були довгі години очікування в черзі на пропускному пункті, вже у вільній Україні. Усі були радісні, щасливі. Погода стояла тепла та сонячна. Діти бігали, гралися. Волонтери пригощали нас чаєм та смаколиками. Наближалася ніч і приходило розуміння того, що російські щупальці довгі та безжальні простягнулися всією територією України. Пам’ятаю, як вперше почула в Кривому Розі сигнал повітряної тривоги, що лунав безперестанку. Було тривожно і страшно водночас. У пошуках безпеки опинилися в місті Лева. Рятуючи своє маля, я тоді ще не знала, що прощаюся зі своїм чоловіком-атовцем назавжди. Його серце (помер у травні 2023 року) не витримало такої довгої розлуки зі своєю Мурочкою та чудовою, довгоочікуваною донечкою. Почався новий етап в житті, без дзвінків та відеозв’язку. Бачимося тільки у снах. Щовечора з донею молимось за душу нашого татка та здоров’я і благополуччя рідних, близьких.

Зараз працюю вчителем української мови та літератури, чим дуже пишаюся, адже навчаю маленьких українців рідної мови, любити свою Батьківщину, народ, цінувати людські цінності, прищеплюю любов до прекрасного.

Сьогодні наша нація об'єднана, як ніколи. Кожна українка й українець роблять все можливе і не можливе, щоб наблизити перемогу, здолати рашистську загарбницьку армію. Українські матері, жінки палко молять небеса про перемогу над ворогом, за повернення своїх дітей додому живими і здоровими.

Я вірю в нашу перемогу, в наш народ та нашу Україну, ми вистоїмо проти ворога. Слава Україні! Героям слава! Тарас Шевченко написав: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!» Бо любов до рідної землі, Вітчизни - непоборна сила!