Блажко Ірина, 9 клас, Новоодеський ліцей №3 Новоодеської міської ради Миколаївської області

Вчитель, хо надихнув на написання есе: Максюта Олена Іванівна

"Війна. Моя історія"

Подумки перебираю в пам’яті події, ніби гортаю сторінки власної книжки. Пригадую наш урок української літератури. Ми обговорювали зміст повісті Григора Тютюнника « Климко». Як нам тоді хотілося переписати кінцівку, щоб хлопчик залишився живим. Учителька тоді сказала, що війна жорстока, вона не щадить ні дорослих, ні дітей ,і добре, що ми живемо під мирним небом.

Четвер….Вранці мене розбудила бабуся. Я здивувалася, чому в неї червоні від сліз очі. Вона пригорнула мене до себе так міцно, що мені стало боляче. Я вже здогадалася, що сталося щось страшне. Потім бабуся пошепки промовила: « Іриночко, вій-на…». Задзвонив телефон. Я підняла слухавку і почула голос класного керівника. Вчителька просила залишитися вдома, берегти себе і чекати повідомлень. Як мені тоді хотілося, щоб поруч була мама. Я б до неї притулилася, вона б погладила по голівці і сказала б, що у нас все буде добре. Але вона на заробітках у Польщі, бо в Україні, на жаль, роботу за фахом знайти тяжко. Через годину зателефонувала мама і сказала, що повертається.

А потім час розділився на до і після. Я знала, шо вже ніколи не буде так, як раніше. Я ніби відразу подорослішала на кілька років. Сигнали повітряної тривоги, вибухи, підвал, який ми облаштували нашвидкуруч, -усе це стало невід’ємною частиною мого життя. Чи було мені страшно? Так, мені було дуже страшно.

Коли я чула вибухи, я заплющувала очі і пошепки промовляла молитву. Так, молитву, яку я вже знала напам’ять. А ще я відчувала відповідальність за бабусю, адже постійно треба було допомагати їй спускатися в підвал. А мої чотирилапі друзі… Ім також була потрібна моя допомога, адже я відповідальна за тих, кого приручила. Та зима була найтяжча: ми сиділи без світла, зв’язку, куталися в теплі ковдри. У черзі в магазині мама намагалася дізнатися хоч якісь новини. Я навіть сама здивувалася: наскільки ми всі об’єдналися, стали єдиним цілим.

21 березня…Ми продовжили навчання дистанційно. Це був ковток свіжого повітря, промінчик у темряві. Я побачила рідних нам учителів, я почула слова підтримки, які були так необхідні. Я знала, що треба вчитися наперекір усьому, бо я українка і це те, чого росії не зрозуміти.

Не зважаючи ні на що, ми не виїхали за кордон, а залишилися в рідному містечку і живемо далі. Так, життя змінилося, бо клята війна триває. Але зараз немає нападів паніки, бо я чітко знаю, що маю робити . Моє завдання-наполегливо вчитись, бо нам відбудовувати Україну. Я вірю, що ми переможемо, бо це - наша земля!