У місті ставало дедалі небезпечніше. Вечорами, під час обстрілів, коли від вибухів деренчали вікна й тремтіли стіни, ми із сусідами збиралися разом і молилися.
У нашому будинку є сховок, але бігти туди було страшно. Ми побоювалися, що, якщо снаряд влучить у будинок, він складеться, як картковий будиночок, і сховок перетвориться на братську могилу. Світла в будинку не було п'ять днів, а печі у нас електричні. Дружно збиралися із сусідами й готували на вогнищі у кого що було.
Під час чергового обстрілу було зовсім страшно. Я вийшла у коридор, щоб не чули діти, і телефонувала братам, про всяк випадок прощалася і просила не залишати наших стареньких батьків. Вони кричали на мене, щоб брала дітей в оберемок і їхала до Запоріжжя.
Молодший синочок, йому ще не було чотирьох, бігав по кімнаті та кричав: «Мамо, скажи їм, щоб перестали стріляти, тебе вб'ють, а я буду плакати!»
Вранці мені вдалося купити квитки на електричку. Ми поїхали. Перший рік у мене була депресія. Для чого ми з чоловіком так важко працювали всі ці роки? Щоб усе кинути на поталу чужим.
Було страшно починати все навіть не з нуля, а з мінуса. Але треба було дбати про дітей. Почала ворушитися, змушувала себе вранці вставати й щось робити. Чоловік привіз мої швейні машинки, з'явилися перші замовлення… Нічого, ми сильні, ми впораємося!
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.