Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Олена Макайя

«Я телефонувала братам, прощалася і просила не залишати наших стареньких батьків»

переглядів: 1271

У місті ставало дедалі небезпечніше. Вечорами, під час обстрілів, коли від вибухів деренчали вікна й тремтіли стіни, ми із сусідами збиралися разом і молилися.

У нашому будинку є сховок, але бігти туди було страшно. Ми побоювалися, що, якщо снаряд влучить у будинок, він складеться, як картковий будиночок, і сховок перетвориться на братську могилу. Світла в будинку не було п'ять днів, а печі у нас електричні. Дружно збиралися із сусідами й готували на вогнищі у кого що було.

Під час чергового обстрілу було зовсім страшно. Я вийшла у коридор, щоб не чули діти, і телефонувала братам, про всяк випадок прощалася і просила не залишати наших стареньких батьків. Вони кричали на мене, щоб брала дітей в оберемок і їхала до Запоріжжя.

Молодший синочок, йому ще не було чотирьох, бігав по кімнаті та кричав: «Мамо, скажи їм, щоб перестали стріляти, тебе вб'ють, а я буду плакати!»

Вранці мені вдалося купити квитки на електричку. Ми поїхали. Перший рік у мене була депресія. Для чого ми з чоловіком так важко працювали всі ці роки? Щоб усе кинути на поталу чужим.

Було страшно починати все навіть не з нуля, а з мінуса. Але треба було дбати про дітей. Почала ворушитися, змушувала себе вранці вставати й щось робити. Чоловік привіз мої швейні машинки, з'явилися перші замовлення… Нічого, ми сильні, ми впораємося!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2015 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій