Ахмадєєва Світлана, вчитель, Запорізька гімназія №42 Запорізької міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моє ім’я - Світлана. І це ім’я завжди було для мене не лише словом, а обіцянкою нести світло. До війни я була звичайною мамою, дружиною, вчителькою. Моя родина - міцна і любляча, мої діти - мій сенс, моя робота - моє покликання. Я проводила веселі, змістовні уроки, навчала дітей не лише читати й рахувати, а й розуміти, відчувати, творити добро. Ми з учнями садили рослини, проводили STEM-досліди, розгадували екологічні ребуси, шукали рішення для порятунку планети.

Я мріяла про те, щоб наша школа стала СЕЕН-школою - навчальною спільнотою, де панує повага, співчуття і справжня емпатія.

А потім прийшла війна. Вона ввірвалась у моє життя не з новин - вона вибухнула буквально біля мого дому. Я встигла лише відкрити ноутбук, щоби розпочати онлайн-урок для третього класу, як усе навколо здригнулось. Шматки скла, запах тротилу, уламки стін, розірвана земля, крик доньки… І мовчання моєї улюбленої собаки Баггі. Вона загинула. Просто на подвір’ї. Від уламків ракети. Я була поранена, але жива. Донька допомогла мені вибратися з дому, ми поїхали до лікарні. Там зашили рани, але душа була розірвана. А вдома залишались чоловік і син - ми не могли залишити їх.

Ми повернулись. І замість того, щоб плакати, ми взяли у руки відра, мішки, віники й почали прибирати уламки з нашого життя. Бо ніч попереду, а лягати спати нікуди.

Ми всі - я, чоловік, діти, хрещений - спали разом в одній кімнаті, на підлозі, під ковдрами. Вікна були забиті клейонкою, газу й світла не було. Але була любов. Була єдність. Була родина. Це був той момент, коли я зрозуміла: найбільше багатство - це не дах над головою, а ті, хто поряд. Ми не розсипались. Навпаки - з’єднались ще міцніше. Саме тоді я вперше відчула глибоку силу допомоги навколо мене. Ніхто не тікав. Ніхто не зневірився. Ми підтримували одне одного, допомагали сусідам, ділилися тим, що мали.

І навіть коли серце стискалось від страху, коли здавалося, що більше не витримаю - я відкривала ноутбук, бо знала: мої учні чекають.

Я боялась повертатися до викладання. Але вони - ці маленькі серденька, ці оченята з екранів - не ставили запитань. Вони просто сказали: “Ми скучили, вчителько”. І я зрозуміла - це і є допомога, що змінює життя. Я отримала від них не просто підтримку - я отримала сенс, мотивацію, силу. Їхня довіра зцілила мене. Це був момент, коли я знову відчула себе живою. Після того я щодня допомагала тим, хто поряд. Не великими справами - а малими, але постійними. Принести води, заспокоїти сусідку, дати комусь старий теплий светр, пояснити дитині завдання, навіть якщо сама не спала майже ніч.

Моя душа, яка розривалась після вибуху, поступово відновлювалась через допомогу від мене іншим. І це була не жертва - це було взаємне зцілення.

Моя професія - це теж допомога. Я вчителька. Я завжди була творчою, шукала шляхи, як донести дітям складне просто, як пробудити інтерес. І під час війни це стало ще важливішим. Я створювала уроки про екологічне маркування, вигадувала казки про Калину, Вербу, Дуб; розробляла ігри про збереження природи, влаштовувала квести, де діти шукали прості рішення для збереження планети. Вони вчилися бути добрими, свідомими, сильними. І я вчилась разом із ними.

Навіть коли моя душа кричала від болю - я малювала з дітьми голубів миру. Навіть коли ночами прокидалась від вибухів - я на ранок вигадувала нові завдання. Я була, є і буду вчителькою - бо це моє життя.

Сьогодні я розумію: ця війна забрала багато. Але вона і відкрила правду про нас. Про українців. Ми не просто вижили. Ми згуртувались. І допомога - це не просто вчинок. Це стан душі. Це те, що тримає нас у житті. Моя родина - приклад єдності. Мої учні - джерело віри. Моя школа - частинка майбутньої сильної країни. І я хочу, щоб цей вогник світла, який я тримаю, ніколи не згасав. Бо навіть коли навколо темрява, ми - світло одне для одного. І я вірю: попереду - Перемога. Бо ми знаємо, як допомагати. І ми вже допомогли одне одному вистояти.