Стасюк Христина, 1 курс, Регіональний центр професійної освіти ім. О.С. Єгорова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузнєцова Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зимовий ранок, який назавжди залишить кривавий слід в серцях українців. 24 лютого 2022 року – це дата, про яку знає і пам'ятає кожен з нас. Того дня я прокинулася, як зазвичай. Ранок, який на перший погляд, нічим не відрізнявся від інших. Але це було до того моменту, поки мама не зайшла в кімнату і сказала те, від чого все стиснулось всередині: «Христино! Вставай! Почалася війна».

Мені нічого не було зрозуміло, навіть тоді, коли увімкнула телевізор і побачила новини про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Моя свідомість була оповита пеленою туману. Але найстрашніше, що на мене, мою родину та друзів попереду ще чекало море випробувань.

Вже з перших днів війни я зрозуміла, що війна – це потвора, невблаганна вбивця людських доль, яка своєю кривавою косою знищила золоті колосся моїх надій.

Ще ніколи мені не доводилось відчувати такий страх за своє життя, та життя дорогих для мене людей. Не було зрозуміло, що робити далі, як жити в цьому задушливому мороці. Багато родин евакуювалося до західної частини країни та закордон, де було безпечніше. Але моя родина залишилась в місті, а мій хрещений батько Олег вирішив, що його покликання – це захищати рідну неньку від пазурів ворога.

Я пам'ятаю, як ми збирали речі, вибираючи найнеобхідніше, щоб у будь-яку мить бути напоготові.

Ми піклувались не лише про своє життя, а й про життя нашого кота Тихона, клітка для нього завжди стояла поруч з виходом, для найнепередбачуваніших ситуацій. Також ми забрали з покинутого будинку біднесеньку кішечку, яку залишили господарі, виїжджаючи з міста.

Багатогодинні тривоги, які супроводжувались вибухами і постійними втратами людей також залишили болючий шрам на нашій нездоланній, сильній духом Україні.

Усупереч війні, моя мама допомагала волонтерам збирати пакунки захисникам і захисницям, мій тато долучився до будування блок-постів, а я протягом літніх канікул теж, як могла допомагала. Плела маскувальні сітки для ЗСУ, писала листи і малювала малюнки для підтримки бойового духу наших воїнів, і, звісно, я багато донатила на ліки та військову техніку.

Така допомога надавала мені впевненості і віру, що мої дії, хоч трішки, але допоможуть перемогти.

Та навіть у такі складні часи, я не опускала руки, а навпаки, ставала все сильнішою. Війна показала, який ми сильний народ, як ми можемо підтримувати один одного у такий складний час. Ми вільні люди, які думають не лише про своє життя, а й про життя тих, хто поруч з нами. Моя сім'я завжди поруч зі мною, в будь-якій ситуації я знаю, що можу на них розраховувати.

Незважаючи на всі події, я продовжую мріяти. Моя найбільша мрія зараз – мир.

Хай сонце засвітиться як і раніше, хай військові повернуться до своїх домівок, хай діти забудуть про слово «війна», хай Україна відбудується і розквітне, хай українці повернуться на Батьківщину. Мрію повернутися до звичайного життя, зустрічатися з друзями, ходити на навчання, забувши про бомбосховища, звуки сирени і вибухів, не перейматись про вимкнення світла і води, планувати майбутнє без страху і переживань. Війна змінила моє ставлення до всього навколо.

Тепер я розумію, що багато речей, які здавалися важливими раніше, втратили свою цінність. Але водночас я навчилася цінувати моменти, коли я можу забути хоча б на мить, що в моїй країні війна.

Тисяча днів війни – це не просто цифра прожитих днів, це мій особистий шлях, наповнений страхом, болем, надією та вірою. Війна забрала моє щасливе дитинство, забрала мільйони життів, і зруйнувала затишні домівки, але їй не впоратись з нашою єдністю.

Великою ціною, але навчила розуміти дійсно важливі речі.

Я вірю, що, попри все, добро переможе, ми подолаємо ці випробування й знову будемо жити в мирній, квітучій Україні, в якій я колись народилась:

Я просто живу, я просто так мрію,

Я просто молюся за свою Україну.

Я просто люблю простори орлині,

І гори Карпати, і ріки й долини.

Я просто так хочу, щоб слава героїв

Полинула світом за межі кордонів.

І щоб там відчули і біль наш і подвиг,

І допомогли нам здобуть перемогу.