Червоноштан Аделіна, 10 клас, Орлівщинський ліцей Піщанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Степаненко Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Навіть переможна війна — це зло,  

яке повинно бути припинене мудрістю народів.

Отто фон Бісмарк

Лютневий ранок. Я прокинулася від дивних звуків за вікном: земля здригалася від гніву, сонце палало світанковим багрянцем, а вікна... Вікна тремтіли від вибухової хвилі. Разом із прозорим тюлем тремтіла і я під ковдрою. 

- Мамо, ти чула ці дивні звуки? - Спи, доню, це, мабуть, чергові навчання у Гвардійському,  - кинула вона і перевернулася на другий бік.

Звуки не вщухали. Один, другий, третій. Після такого гуркіту навіть кіт почав дертися в зачинені двері і жалісно нявкати. У хаті вже всі прокинулися і побігли до телевізора. Ми сіли і, затамувавши подих, слухали новини і не могли повірити, що почався хаос ХХІ сторіччя — війна.

Мої дитячі думки зовсім не готові були до такого розвитку подій. За що? Кому це потрібно? Що особисто я зробила не так? Кімнатою нишпорив холодок і безмовний страх,  та відчай.

Чогось відразу я уявила не бій і розрив снарядів, а самотність і безвихідь, що для мене, як для дуже активної людини, означало початок кінця. Кінець спокійним походам до школи і радісному сміху на перервах. Кінець танцювальним фестивалям з повною залою шанувальників і глядачів.

Кінець безтурботним прогулянкам з подругами в парку.

Щось завило в нічній тиші, неначе вовчиця, яка назавжди втратила своїх вовченят. Тепер під це виття ми засинаємо й прокидаємося від нього. Сирена…До війни я навіть не знала, що означає це слово, правильніше знала, але не розуміла, не усвідомлювала глибоко, що несе в собі воно.

Тепер це стало як “добрий ранок” і “на добраніч” від нашого східного сусіда.

Десь зо два тижні ми разом з родиною бігали в підвал під час кожного сигналу тривоги. Вологі стіни, банки з консервацією, а мішки з картоплею - замість стільців… Було страшно. Пізніше ми просто припинили реагувати на неї, бо втомилися, і ховалися в будинку “за двома стінами”.

Батьки слідкували за новинами і за наближенням фронту. Маріуполь, Буча, Бородянка... Тепер цей список поповнився новими містами – Запоріжжя, Дніпро, Харків, Вінниця…….Ці міста були на вустах у батьків.

Спочатку я не питала, що там трапилася, але бачила сльози в маминих очах. Розуміла, що щось страшне й жахливе там відбувається. Це вже тепер, через шістсот днів, я можу читати в соцмережах новини. Але тоді, може, й добре, що батьки не розповідали мені подробиць і я швидко повернулася до нормального життя: школа, танці, спілкування з друзями, але все це онлайн.

Я спостерігала, як згуртувалися наші люди: одні носили речі та їжу в найближчі пункти прийому, моя тітка пекла пиріжки й смаколики для ЗСУ, а ми з батьками та друзями їздили до Новомосковська плести маскувальні сітки для наших воїнів.

Знаєте, я відчула в собі якусь маленьку силу. Мені тоді було лише 13, але я вже допомагаю країні боротися з цією загарбницькою і несправедливою війною.

Кожен намагається зробити щось корисне, що в його силах, значить, і я повинна. Час минав, і перегляд новин вже став ритуалом для нашої родини. З усіх куточків країни надходили повідомлення: “Як ви там?”, “Щось бахнуло, не знаєте, де?”, “Як ваші справи? Тихо сьогодні?” .

І ви знаєте, хоч в нас і було відносно тихо, але серце було не на місці.

Коли чуєш, що десь гинуть діти, стає болісно й страшно від несправедливості. Чому саме наші діти? Чим вони завинили? Чи, може, вони відрізняються чимось від тих -  руських? А таки ж відрізняються. Згадайте дівчинку, яка грала в шахи на гроші, а потім віддала цю товстелезну купу  волонтерам. Хтось грав на скрипці, хтось робив прикраси ручної роботи, хтось просто співав на вулиці, а зібрані кошти передавалися на потреби ЗСУ.

Нещодавно бачила фото на фейсбуці: хлопець років дванадцяти стоїть на вулиці з плакатом «Збираю гроші на ЗСУ». Батько хлопця – на передовій. Побачив той пост, порадів за сина, написав подяку в коментарях.

Наступного ранку я дізналася про смерть батька того хлопця, який , може, й досі, знаючи про загибель свого мужнього татка, все одно збирає гроші на ЗСУ. Хіба російські діти подорослішали так  швидко? Ні.

Бо немає в них того духу свободи і вільних крил за спиною.

Згадую, як наші захисники відкривали посилки і знаходили всередині дитячі патріотичні малюнки і жовто-блакитні стрічки. Читаючи коротенькі дописи від малечі, вони плакали. Уявляєте? Кремезні, мужні чоловіки, які не бояться залпів, прильотів і вибухів, розсипали кислиці на передовій.

Одне я знаю напевно: все скоро закінчиться. У цій війні не буде переможців, бо втратять обидві сторони.

Та наслідки війни для обох сторін будуть дуже різнитися. Україна отримає вільне чисте небо, стане наймогутнішою європейською країною, і весь світ буде говорити про мужність наших захисників, нашої нації, нашого народу. Люди майбутнього покоління завжди пам'ятатимуть хоробрість, відвагу, доблесть та рішучість тих, хто став на захист Батьківщини.

Коли я стану старенькою, то обов’язково буду розповідати онукам про ці історичні часи, про те, як українці, розкидані по всьому світу, стали єдиною командою, міцним кулаком, що дає гідну відсіч агресору на всіх фронтах, на всіх напрямках, бо в єдності – наша сила, бо тільки разом ми здобудемо перемогу.

А вони, роззявивши роти, будуть слухати і не розуміти, як таке могло статися у ХХІ  сторіччі: у часи, коли все вирішуються перемовинами і дипломатією.

“Слава Україні !” буде лунати далеко за межами нашої країни, і наші нащадки матимуть перед собою відчинені двері у світ без кордонів, без війн, без Росії.