Сінченко Вікторія, 1 курс, Регіональний центр професійної освіти ім. О.С. Єгорова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузнєцова Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року вранці я як завжди збиралася до школи. О сьомій ранку почула звуки літаків, але не зважаючи на це, продовжила далі. Почувши повідомлення на свій мобільний, я пішла перевірити, через декілька хвилин по моїй щоці прокотилася сльоза.

Це повідомлення залишиться в моїй пам'яті назавжди: «В Україні введено військовий стан».

З цього моменту мій психологічний стан дуже змінився. В перші дні війни ми чули звуки літаків, які своїм гулом лякали та туманили мою голову. Ті ворожі літаки, які пролітали над нашим будинком та нашим містечком, запам'ятаються мені назавжди. Цей гул я ніколи не забуду. Того ж вечора ми з моїми батьками зібрали найнеобхідніші речі та поїхали до бабусі, тому що там було більш безпечно, аніж у нас вдома.

Приїхавши до бабусі, усі були налякані, бабуся так само, як я та мої батьки, не розуміла, що відбувається. Усім було страшно, але все ж ми впоралися з цим станом, та за декілька тижнів повернулися додому.

Через кілька місяців усе почало стихати. Я вже не боялася, але в моїй голові було безліч питань, відповіді на які я, на жаль, не знала. Завжди під час тривог я з сім'єю спускалася до укриття. Вночі, коли було холодно, не було опалення, світла, ми чули вибухи поблизу. Звуки літаків, які літали над нашим будинком.

Було дуже страшно, але мене заспокоювали мої батьки, які завжди були поруч зі мною. Усі разом ми сиділи та чекали, поки все це закінчиться та ми зможемо знов спати спокійно.

Четвертого січня 2024 року, цей день теж запам'ятався мені назавжди. Було дуже страшно та все стискалося всередині. Того дня я та мої батьки поверталися додому від моєї бабусі, до якої ми завжди їздили у гості. По дорозі додому почалася тривога, мені було дуже страшно, над нашою машиною пролітали ворожі ракети, їхній свист досі в моїй голові.

Я пам'ятаю гучний вибух, та слід, який залишилися у нашому ясному українському небі від тієї ворожої ракети. Всі були налякані, але все ж після відбою ми поїхали додому.

Я ніколи не пробачу тій країні, яка своїми безжалісними пазурами жорстокості нищила наші міста, села, намагалася залякати нас. Я завжди буду пам'ятати усіх, хто віддав своє життя задля нашої безпеки. Я сподіваюся, що колись настане той день, коли усі назавжди забудуть про слово «війна».