Федорчук Наталя, 11-А клас, Рівненський ліцей №26

Викладач, що надихнув на написання есе – Сидорук Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не тільки руйнування будівель і бої на фронті, але й глибокі зміни в середині кожного, хто проходить через неї. Для багатьох українців цей шлях розтягнувся на 1000 днів — 1000 днів болю, втрат, надій та сили, яких ми й не відчували в собі. Це історія не лише про рани, а й про те, як ми вчимося бути сильними і залишатися людьми, попри все.

«А що буде далі? Як далі жити? Як вижити?..» — це перші мої думки після слів мами про початок війни. Тоді я зразу проснулася, вимкнула будильник, зайшла в інтернет. Із сайтів я прочитала, що почалася повномасштабна війна України і росії, що росія напала на Україну...

Після прочитаного мене охопив страх, я не знала, що робити далі. Наближався вечір, мої батьки купили продукти, ми зібрали «тривожну сумку», поклали туди всі необхідні речі і почали думати, куди нам іти, як почнеться тривога. Ми не спали всю ніч, вдягнулися на всяк випадок і постійно контролювали новини.

25 лютого я почула перший вибух у житті. Я не розуміла, що робити далі.

Я взяла себе в руки і почала збиратися і бігти в бомбосховище. Тоді я не думала, що буду бігти в укриття під час обстрілів, не думала, що буду тікати з рідної домівки, аби вижити…

Травень 2022 року.

Мені запропонували бути волонтеркою. Я відразу погодилася, адже саме так я могла хоч якось допомогти своїй Україні. Здавалося, що кожна маленька дія має значення, бо війна — це не лише про зброю, а й про підтримку. Разом із друзями ми збирали продукти, одяг, ліки, передавали їх на фронт. І хоч це були невеликі кроки, я розуміла, що вони допомагають створювати те відчуття єдності, яке зараз так необхідне.

Ось уже 1000 днів, як війна перетворила наше життя на суцільну боротьбу за майбутнє. Це був час випробувань, втрат і глибоких переосмислень. Кожен з цих днів — маленька історія боротьби та надії, яка не згасає попри всі труднощі.

У ці дні я відчула, що таке справжня сила народу і що означає захищати те, у що віриш.

Коли війна почалася, світ, здавалося, розсипався на шматки. Страх і невизначеність охопили все навколо. Я бачила, як люди в паніці покидали свої домівки, як у багатьох життя перевернулося з ніг на голову. Мене теж охопила хвиля невпевненості: що буде далі? Чи вистачить сил вистояти? Та разом із тим з'явилося розуміння, що залишатися байдужим я не можу. Кожен повинен зробити свій внесок у нашу спільну перемогу.

Протягом цих 1000 днів моє життя змінилося до невпізнаваності. Я навчилася цінувати прості речі: проведений час із родиною, спокійний вечір без вибухів та тривог, усмішки дітей, які навіть у найважчі часи залишаються дітьми.

Але головне — я зрозуміла, що таке справжній патріотизм. Це не просто слова чи прапор у руках, це дії, це щоденна праця на благо країни, це боротьба за кожен шматок землі, за кожну людську душу.

На сьогоднішній день у мене померли два моїх родича, які воювали з початку війни. Це дуже боляче — дізнаватися, що твої близькі люди вбиті. Вони так само хотіли жити, хотіли мати дітей і будувати багато планів. Але цього вони вже ніколи не зроблять…

Коли війна тільки починалася, я не могла уявити, що витримаю стільки випробувань. Але сьогодні, після 1000 днів, я дивлюся на себе і бачу людину, яка змінилася. Зміцнила духом, і зрозуміла, що моє місце тут, на рідній землі. Незалежно від того, як довго ще триватиме війна, я знаю: ми переможемо. Тому що наша сила — у нашій єдності, у наших діях, у нашій вірі в краще майбутнє.