Федів Дарина, Червоноградський гірничо-економічний фаховий коледж, група 1-ТМ-24

Викладач, що надихнув на написання есе – Беркита Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала мене зненацька. Я ніколи не думала, що таке може статися зі мною, моїми близькими та й взагалі з нашою країною у 21 столітті, але той перший день змінив життя мільйонів людей.

Ранок розпочався, як зазвичай: звичайний сніданок, приготування та збори до школи. Та раптом прийшла, мабуть, найстрашніша новина у житті багатьох людей — почалася війна.

Кожен у телефоні прочитав найстрашніші новини, а в цей час по телевізору оголошували надзвичайний стан, та почався один із наймасштабніших обстрілів України. У цей момент я зрозуміла, що все змінилося.

Перші години здавалися вічністю. Ми не знали, що робити: лишатися вдома, йти до укриття чи покидати рідну домівку на якийсь певний час. Я вперше в житті відчула справжній страх втратити домівку, родину, та мирне життя. Проте ми все ж таки втратили те мирне та безтурботне життя.

Уже через декілька днів стало зрозуміло, що війна — це вже не тимчасове явище.

Вона прийшла надовго в наші домівки. Одного вечора, коли ми вечеряли, я дізналася, що тата мобілізували. Це були найстрашніші слова, які коли-небудь чула. Я не змогла стримати сліз. Вони полилися градом.

Відтоді наші дні змінилися. Кожного ранку ми чекали та чекаємо новин від тата. Я не могла звикнути до того, що тато тепер не приходить з роботи додому. Ми стали жити в постійному напруженні — навіть коли на вулиці тихо, всередині завжди лунає тривога.

Моє життя кардинально змінилося. Я побачила дуже важливі речі, які колись здавалися дрібницею. Ми з мамою почали більше проводити часу разом. Я почала допомагати волонтерам: робила розпалювачі для хлопців на передовій, інколи плела маскувальні сітки та допомагала організовувати благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ.

1000 днів війни. Ця цифра звучить неймовірно — так багато, але здається, що це було наче вчора.

Коли все почалося, я була тільки в 7 класі, а зараз уже 1 курс коледжу. Під час війни час йде по-іншому. Ми всі змінилися. Я виросла не тільки фізично чи емоційно, але й психологічно. Навчилася цінувати кожен момент з рідними, кожен спокійний день без тривоги.

Найбільший урок, який я отримала за ці 1000 днів — це те, що війна показує, хто ти є насправді.

Я зрозуміла, що не можна опускати руки, навіть тоді, коли здається, що все втрачено. І хоч у мене в серці живе страх за тата та за наше майбутнє, я знаю та впевнена, що ми все подолаємо та відбудуємо нашу Україну.