Радзевич Діана, Рівненський ліцей №26, 11-А клас

Викладач, що надихнув на написання есе – Сидорук Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року сталася подія, яка кардинально змінила моє життя та життя мільйонів українців. Початок повномасштабної війни росії проти України – початок глобального зомбування, обману, смертей; процвітання корупціонерів, інформаційних злодіїв та занепад держави, яка тільки стала на шлях відновлення. Я пишу цей текст із теплого будинку, маючи одяг, їжу, всі умови для спокійного життя. Мої друзі поруч, мої батьки та родичі живі. Я – дитина війни, яка ні разу не бачила справжньої війни, яка не була вимушена полишити все своє майно, домашніх тварин та друзів на окупованій території, яка ніколи не ховалася від ракет у холодному підвалі без води й їжі, яка ніколи не бачила смерті.

Моя розповідь не буде містити моєї історії, моя розповідь буде про несправедливість, егоїзм і ворожнечу між тими, хто мав би найсильніше підтримувати один одного.

23 лютого 2022 року я робила домашнє завдання та уявляла, як піду в школу. Декілька днів тому ширилася новина про те, що росія планує напад на Україну. Я заперечувала це. «Ні, не може бути такого. Це брехня, черговий інфопривід!» — говорила я своїй подрузі. На цей раз мій хронічний скептицизм не виправдався – війна таки почалася. Всі навколо панікували, почалися перші розмови про виїзд з країни, наша сім’я навідріз відмовлялася навіть думати про таке. Почалися мої перші переживання, але не через війну, а через її наслідки. На кін була поставлена доля близьких мені людей; я ніколи не хотіла, аби мене розділяла дистанція з кимось, я не є фанаткою інтернет-спілкування. Спочатку поїхала моя подруга, проте вже скоро повернулася назад у Рівне, далі були двоюрідні брати і сестри, які для мене наче рідні. Я відчувала деякий сум, невеличкий страх, та я все ще не зіткнулася з найстрашнішим…

Це міг би бути початок трагічної історії, але ніякої трагічної історії у мене нема. Зате є у мільйонів інших дітей, які, читаючи цей текст, відразу згадають про найстрашніші події. Хіба це правильно? Хіба так підтримують травмованих війною?

У нашій країні поселився дух ворожнечі між різними групами населення. Ці 1000 днів війни йдуть в ненависті один до одного, неповазі та в страху. Відсутність свободи слова, відсутність фінансування через жадібність олігархів, у яких вуста в крові хлопців, що гинуть на війні заради наших благ, не маючи банального медичного спорядження (що вже казати про інше). Я живу занадто добре, аби писати про війну.

Біль у мене викликають лише історії знайомих, новини, безлад в країні та море наслідків цієї безкінечної трагедії, яка зародилася на наших землях.

Дякую військовим, дякую вчителям, дякую кожному, хто зробив навіть найменший внесок у чергову перемогу України над воріженьками. Я бажаю, аби війна закінчилася — не лише фізична війна, а ще й війна, яка поселилася у серці кожного українця — війна за правду. Бажаю кожному віднайти цю правду в стозі популістичних відходів.