Єдина лікарня, де могли допомогти дитині Людмили з Дружківки, знаходилася в Донецьку. Навесні 2014 року проїзд туди для неї закрився назавжди. Жінка навчилася виживати й молитися у хвилини страшних обстрілів.

Була весна 2014 року. Я з жахом згадую день, коли почала війна, коли я вперше відчула страх. Адже я повинна була їхати в Донецьк лікувати дитину в Донецькому центрі реабілітації імені Євтушенка, а в той час усі дороги були перекриті. У нас не було доступу до лікарень. Я зрозуміла, що все, реабілітації більше не буде, а для дитини з інвалідністю вона була дуже важлива.

Потім почалося ще страшніше. Я бачила, як над нами пролітала ракета. Це було настільки чутно, всі були дуже перелякані, навіть не знаю, якими словами це передати... Згадую моменти, коли були вибухи, було таке відчуття, що це все поруч.

Ми обладнали підвал і щоразу спускалися туди й чекали миті, коли все припиниться. Ми постійно чули вибухи, над нами дуже низько літали літаки, я могла їх бачити на відстані 10 метрів. Постійно рухалися колони військової техніки – і це було страшно. Це був жахливий період.

Ми стали більше цінувати своє життя та своїх рідних. Найголовніше – ми відчули, що життя все-таки безцінне, треба боротися й намагатися його зберегти, принаймні, своїм дітям. Одночасно я стала більш сентиментальною, з’явилося відчуття емпатії до людей. Я розумію, що потрібно допомагати іншим.

Соромно сказати, але до війни я не вміла молитися. Я навчилася читати молитви, тому що хотілося, щоб це все закінчилося швидше. Я почала вірити в силу молитви. Але трохи все одно страшнувато, немає повного відчуття безпеки. Донецьк знаходиться поруч, і є страх, що може все знову початися. Дуже цього не хотілося б.