Коли рятуєш з-під обстрілів дитину з інвалідністю, не думаєш ні про що, окрім її стану – головне, дістатися до безпечного місця та знайти необхідні ліки. 

Ми з дочкою з інвалідністю (Лізі 14 років, у неї аутизм, епілептичні напади та панічні атаки) опинилися в епіцентрі подій одразу 24 лютого. Моя донька дуже чутлива, вона прокинулась о четвертій ранку, тремтіла, і я побачила, що вона дуже схвильована. Тоді о 4:30 ранку я почула перший вибух.

Ми живемо разом з моїм батьком, йому 82 роки. Я його розбудила і кажу: «Почалась війна». До останнього ми не вірили, що таке може бути. В мене вже стояли «тривожні рюкзаки». Я їх взяла, і ми з дочкою побігли до бомбосховища. Тато сказав, що він вже старий і своє життя прожив, нікуди не піде. В нашому районі живе багато переселенців з Донецька. Вони вже знають, що це таке, коли літають над головою ракети, а я це бачила в перший раз.

Коли ми підходили до бомбосховища, я в той момент кажу Лізі: «Лягай». Вона не розуміє, чому вона повинна лягати посеред вулиці, а я бачила і чула ракету, як вона пролітала над нашою головою і влучила у військовий гуртожиток, який був розташований між Броварами та Києвом. Найстрашніше було, коли я відкрила очі, побачила, що Ліза не виконала моєї інструкції. Вона не розуміла, що відбувається.

Потім ми пішли в підвал. Там було дуже багато пилу, багато людей, всі були стурбовані, і донька все відчувала. В неї там стався епілептичний напад. Вночі, коли ми спали в коридорі на підлозі, я розуміла, що Ліза не піде в підвал. До того ж вона попросила, щоб я включила світло, бо у неї почались панічні атаки. Я спробувала паралельно пошукати інше бомбосховище. Всі приміщення, які ми бачили, були в досить жахливому стані.

Потім я не змогла знайти для Лізи протисудомні ліки (вона приймає по чотири препарати одразу). А коли стояла з нашими рюкзаками в приміщенні нашої школи, де було бомбосховище, Ліза не захотіла туди заходити.

Я зрозуміла, що не врятую дитину, якщо залишусь в Україні. Аптеки на той час були або пограбовані, або зачинені. Одні ліки мені передали волонтери з церкви.

Коли я так стояла з Лізою у відчаї, мене запитала у месенджері українка, яка живе в Італії: «Як твої справи?». Я написала, що ліки я дістати не можу, Ліза відмовляється ходити в бомбосховище і в неї панічні атаки, я не знаю, як бути далі. Вона каже: «Ти повинна зараз вирушити до Італії. Нікуди не ходи, нічого не збирай, так і їдь».

Я подзвонила волонтерам і спитала, чи можуть вони відвезти нас на станцію в Броварах. Вони погодилися. Мій тато був у Києві. Він нас благословив і сказав, що залишається вдома, бо в нього город, квіти.

Ми їхали в переповненому поїзді до Львова. Ввечері в той же день на Південний вокзал Києва прилетіла ракета, це було 3 березня. Приїхали до Львова, волонтери вночі відвезли нас на кордон з Угорщиною. Десь о першій ночі ми перетинали кордон.

Біля кордону Ліза кричала: «Open the door!» Тоді нас пропустили без черги, щоб Ліза не вчиняла страйки на кордоні. Сімейна пара нас посадила в автівку, запропонувала перепочити дві години і далі вирушити до аеропорту. Я сказала, що хочу вже відпочити в аеропорту.

Потім ми приїхали в Італію. Сім’я, яка повинна нас була прийняти, відмовила, коли побачила, в якому стані Ліза. Це для них було тяжке випробування. Вони запропонували залишитися в готелі і попросити волонтерів, щоб вони вирішили нашу долю. Тоді я подзвонила знайомим в Іспанію, і вони запропонували приїхати до них.

Перше, що ми отримали в Іспанії, це медичні картки (в Іспанії безкоштовне медичне обслуговування). Ми маємо доступ до ліків, вони відпускаються зі знижкою 80%. Маємо можливість приходити безкоштовно до нашого педіатра.

Зараз Лізу супроводжує лікар, професор педіатрії. Раз ми приїжджали по швидкій. Якщо б у нас не була оформлена страховка, мені потрібно було заплатити 533 євро. Але від влади Іспанії у нас є безкоштовна страховка медична, право на навчання та роботу. Стан Лізи емоційно покращився, але напади стали частіше.

Дуже сумно, що сталося з нашою країною. Як це взагалі можливо в наш час? Кожен раз це сприймаєш як страшний сон. Він повинен закінчитися, але він не закінчується.

Перемога буде за Україною 100%. Не може бути поразки, ні. Я повернусь в Україну, щоб її відбудовувати, робити ще кращою.