Валентина Володимирівна під час обстрілу Лисичанська отримала перелом стегна. Волонтери доправили її до Дніпра, і тепер вона знаходиться у лікувальному закладі сама - родичів поряд немає. Але вона чекає на перемогу і зустріч із рідними, хоча вже знає, що її квартиру знищила російська міна

Я жила в Лисичанську, працювала на заводі гумових виробів. Перед війною сиділа на пенсії вдома.

Мені сестра сказала вранці, що війна почалась. Вона з інтернету дізналась. У мене шок був. Я потім ночами біля телевізора сиділа. І все мені не вірилось.

Я ще місяця два була вдома, а потім сестра почала говорити, що Лисичанськ будуть здорово обстрілювати, і ми пішли в підвал ховатись перший раз. Я там упала в яму і розбила собі шийку стегна.

Племінниця потурбувалась, і мене волонтери вивезли до Дніпра за шість годин. Тільки в Дніпрі мені рентген зробили і дізналися, що зі мною. Я там дві тижні лежала. Гуманітарку якийсь хлопець приносив. Води там, і щось перекусити.

Я з Лисичанська не збиралась виїжджати, бо думала, що скоро все скінчиться. Одна сусідка з мого будинку працювала в лікарні, куди привозили військових, і вона чомусь зробила виводи, що це буде недовго. І така ще була сусідка - але вона з мужем, правда – то вона казала: «Не їдьте нікуди, бо потім буде дуже важко заїхати назад у своє місто. Де ви будете сидіти? І хто за вами приїде?» Якби не оцей перелом, я б і досі дома була, у Лисичанську.

Дорогою для мене найважче було – то ями на дорозі. Мене положили у такий маленький легковий бусик із дахом, і дощ поров тоді дуже сильний.  

Всі шість годин, як він на ямах підскакував, так у мене невиносимий біль був. Я думала, що оце вже мені і все. Всю дорогу волонтер давав мені таблетки обезболюючі, поки довезли.

Блокпостів дуже багато було українських, зупиняли, звісно. Ну, всі пропускали блокпости: відкривали, перевіряли машину і пропускали. Головне - без всяких неприємностей. Паспорт показували, і все.

Травматолог під рентгеном мене подивився, сказав, що потрібно робити операцію, інакше буде на кілька сантиметрів коротше нога. А коли повезли мене до хірурга, у мене від самого бедра до самої п'ятки була чорна нога, бо тромбувалася кров. Сказав, що не можна робити операцію – треба пити розжижаючі препарати три місяці, і відправили мене сюди, у Новоолександрівку, у реабілітаційний центр. 

Я вже сама тихенько встаю, з табуреткою ходжу до туалету. Не знаю, що далі робити. Поряд немає нікого рідних, всі пороз’їжджалися. Сестра десь під Черніговом. Вона там сама ледве-ледве у неї тиск до 220 буває.

Я оформила допомогу оцю, біженську, і пенсія у мене невелика – тільки на ліки й хватає. Їжу нам тут дають.

Я залишилася без квартири. З сусідської квартири кинули снаряд, і вибуховою хвилею рами, вікна, стіни, двері - все повалило. Так що одна коробка з моєї квартири лишилась. 

З братом немає зв'язку чотири місяці: ото як я виїхала - і не знаю, що там сталося. От і мислю: як повернутися додому і куди? 

Хотілося б рішити це: або зроблять, або не зроблять цю операцію, щоб задарма не сподіватися. Бо можуть вже бути переміни. Сьогодні все тихо, добре. А ось дня чотири тут як гухнуло рядом, так ми, звісно, поперелякувалися.  

Дуже приємно, коли волонтери мені допомагали. Принесли, на одяг, на ліжко положили, потім покупали, накормили. До самої ночі сто разів до мене підходив хлопчина, його звати Рустам, все питав: «Може, ви щось хочете? В туалет, їсти, пити?»  Тут, у центрі, також все є:  душ є, їсти дають, електробатареї пообіцяли.

Важко мені, що сама я тут. Рідні по всій країні роз’їхались. Хочеться вже кінець війни побачити. Хотілося б, щоб Україна, як кажуть, була так, як і була. Щоб нам допомагали, пенсії платили, дожити до старості. Щоб бачитися з рідними, спокійно і мирно жити. Я тільки думаю про мир.