Охрим Іванна, група БО-21, Шацький лісовий фаховий коледж імені В.В. Сулька

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мазурок Вікторія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я жива. Це успіх  наших військових як живих, так і мертвих. Ті, які живі, навіть, не знаю, перемогли вони чи ні. Не жити чи жити у пеклі? Я і гадки не маю, що краще.  Від однієї тільки згадки, що вони там проживають, біль проймає мене. Я живу винятково завдяки їм: нашим реальним янголам. І це не спасіння Бога чи захист від держави, це прості люди, які б’ються за нас і за наше майбутнє. Поки я дихаю – вони задихаються. Мені шкода їх, але емоції не допоможуть ніяк. Проте доки вони відчувають – ми продовжуємо жити. Дехто живе так, як в останній день, бо ніхто і не знає чи настане завтра. А інші продовжують жалітися, що їм живеться не комфортно. Їм набридло чути звуки сирен і ракет, ходити до підвалів, жити в обмежений час.

Набридло їм?! Просто уявіть, тоді, коли наші герої захлинаються своєю ж кров'ю, інші жаліються, обвинувачують владу у всьому,  шукають винних.

Ми маємо вірити в Перемогу і йти до Перемоги, якщо хочемо жити і щоб діти наші жили. Щоб вони жили вільно і дихали мирним повітрям, яке не душить, а дає волю легеням. Щоб гордо стояли на своїй землі з високо піднятою головою і промовляли: «Я – українець і ніщо не зламає мене».

Ніколи не покину свою країну у важкий для неї час, бо немає більше такої як вона.

Моя люба Україно! З такими мальовничими краєвидами, де я такі ще віднайду? Височенні гори і довжелезні полонини, які раніше були всіяні квітами. Зараз там міни. Багато часу пройде, щоб ми знову могли бігати босоніж. Під мирним небом, де танцювали хмари вальс ніхто не замислювався, що це не на завжди. Хто би міг подумати, що для щасливого життя зовсім не потрібні гроші, а воля. Гадаю так можна описати нашу мету. Скільки ж сил потрачено на одне тільки слово, зате воно того вартує. Проживати вільно, дихаючи під мирним небом.

Я зроблю все, аби мої діти не знали, що таке війна. Хай краще вчать історію, а не живуть нею. Можливо, вони зрозуміють цінність того, що в нас хочуть забрати. Я сподіваюся на це.

Переможемо разом! Якщо згуртуємося і будемо кричати, доки не заглушимо ворогів наших. Або ж поки не почують нас інші. Про те, що нас вбивають і не збираються зупинятися, аж доки кожен з нас не стане таким, як наш агресивний сусід. Безжальним, невдумливим, беземоційним роботом. Такими хоче нас система, але якими бути ми не хочемо. 

Чесно зізнаюсь я боюсь: що ми станемо як вони – рабами, проте ще більше боюся за своїх людей. Хотіла б я забрати біль їхній. Хай краще болить у мене, ніж у когось.

Знищили одним ударом все, що десятиліттями будувалося. Говорять: « Як не нам, так і не вам». Різниця між нами суттєва. Наші віддали би останній шматок хліба. У них немає цінностей, при цьому вони хочуть викрасти наші. Хоча навіть не вкрасти, а знищити. Не випадково ми  потрапили їм під руку. Зараз ця рука душить саме нас. Боляче так сильно, але ми цього не залишимо.  Помстимося, як навчила нас того Княгиня Ольга. Будемо безстрашні, як рідні козаки. Будемо жити на зло всім, хто не вірить в нас.