Болобон Юлія Орестівна, вчитель, Миколаївська гімназія №15 Миколаївської міської ради Миколаївської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це страшне слово… Раніше я не розуміла до кінця значення цього слова. Бабуся розповідала мені, як вона маленькою проводжала свого батька на війну. Чіплялася за ногу, не пускаючи його, плакала. Тоді для мене це було лише розповіддю, лише кадром із фільму, параграфом із підручника.

З 2019 року мій чоловік служить у лавах ЗСУ. Двічі він знаходився в зоні АТО, за що отримав посвідчення учасника бойових дій.

Але і тоді слово «війна» було для мене чимось далеким, таким, що не стосується мене особисто. Протягом лютого 2022 року ширилися чутки про повномасштабне вторгнення росії, я не вірила. Сміялася з тих людей, які скуповували в магазинах крупи, консерви, сірники і свічки. Я навіть припустити не могла, що на нас чекає такий жах. 22 лютого вранці ми з чоловіком купили гумові капці для нього, готувалися до партнерських пологів, адже чекали на донечку, яка ось-ось мала народитися. А ввечері він повідомив мене, що їде зі своїм підрозділом до іншої області на «пару тижнів».

«Нічого серйозного, ми просто повинні зреагувати. Я скоро повернусь», – сказав мені чоловік. І це «скоро» триває вже майже три роки…

24 лютого вранці я прокинулася і нічого не могла зрозуміти. Дітям до школи йти не треба. Може, знову карантин через ковід? Тоді до мене зайшов тато і сказав: «На нас напав путін!». Ця фраза перевернула наше життя. І воно більше не буде таким, як було раніше. На дев’ятому місяці вагітності разом із розгубленим восьмирічним сином, батьками, без чоловіка, я не знала що робити, як діяти. Ми завішували вікна ковдрами, обходили «мітки» на дорозі, боялися перехожих, адже всі вони здавалися підозрілими, ховалися в тамбурі під час обстрілів, бо укриття поблизу в нас не було.

Виїжджати з країни навіть і не думали, чекали швидкого закінчення війни.

9 березня родиною ухвалили рішення їхати на Тернопільщину, батьківщину мого тата. Там і народилася наша Соломійка, яка навіть не підозрювала, в який світ вона прийшла. Світ, сповнений горя, страждань українського народу. Донька познайомилася зі своїм батьком лише згодом. Ніколи не забуду, як вперше в житті побачила сльози на очах мого мужнього і сильного чоловіка, коли він вперше взяв на руки свою дитину…

Певний час ми перебували у відносній безпеці. Але душа тяжко сумувала за рідним домом.

Навесні 2023 року повернулися додому. Біль і жах огорнув моє серце, коли я побачила на власні очі, що сталося з моїм містом. Але водночас я відчувала гордість за миколаївців, незламних містян, які прогулювалися вулицями, осяяними сонцем і розбитими ворожими ракетами. Наше місто-герой вистояло!

З того часу я живу вдома. Син навчається у школі дистанційно, донька відвідує дитячий садок, чоловік захищає Батьківщину і оберігає нас.

Усе, що ми маємо, це відеодзвінки по месенджеру і зустрічі раз на пів року. Війна – це не тільки бойові дії. Це підвищення цін, відключення світла за графіками і без них, це відсутність води місяцями, тепла в домі; розбиті дитячі майданчики, навчальні заклади… Це недоспані ночі, переживання за сім’ю, друзів, колег. Але ми вчимося жити заново, радіти життю, адже наш шлях цією війною кращий, ніж міг би бути.

Наш народ витривалий і незламний. Ми звикли до звуків сирени. Як би бездушно це не звучало, але ми звикли навіть до вибухів.

Тривога для нас – це вже буденність і реальність. Ми все здолаємо, обов’язково переможемо. Серце кров’ю обливається лише через одне – вкрадене в наших дітей дитинство. Я би все віддала, аби наші діти знали про війну тільки з розповідей, кадрів з фільму, параграфів з підручників.