Яценко Анастасія, 10 клас, Оріхівський ліцей з початковою школою та гімназією імені Олександра Павловича Малінова Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Станкова Олена Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів тому до нас зненацька здаля насунулась велика біда – війна. У кожного слова є відтінок кольору. Для мене війна – це дуже страшне слово  чорного кольору. 1000 днів тому до мене й до багатьох моїх друзів та близьких прийшло неприродне, жорстоке, божевільне явище – війна, яке залишило мене без майбутнього. Воно враз перекреслило все моє життя, мрії.  

Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося…

Мені 15 років, я не бачила війну, але вона стоїть на моєму шляху. У квітні 2014 року незваною гостею вона тихо підкралася до моєї мальовничої та квітучої України. Тоді вперше я відчула, що таке справжній страх за тата, якого могли забрати до АТО. Я пам’ятаю, як завмирало моє серце, коли я чула вночі, як плакала мама та молила Бога, щоб все скінчилося, щоб не було великої війни. Так тривало вісім років. Та за цей час (я розумію, що це звучить дивно) ми звикли до цього моторошного внутрішнього стану. Але, не дивлячись ні на що, ми намагалися жити звичайним життям.

1000 днів тому похмурим ранком 24 лютого 2022 року війна вдруге вломилася в наше життя.  Її обличчя змінилося. Кровожерна, жорстока, варварська, бездушна…

Мертвими кроками йшла вона моєю країною, забираючи почуття безпеки й спокою та залишаючи за собою тільки смерть і руйнування. Мені соромно про це говорити, але я щаслива, що мені не треба ховатися від постійних обстрілів. Лише треба бігти до бомбосховища під час занять. Але те, що я бачила документальний фільм про Бучу, те, що я бачу по телевізору, народжує в мені надприродний страх. Цей страх змушує мене переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс і мету людського життя, звертатися до Бога.  

Кожного разу, коли я чую рев сирени, я відчуваю страх. Кому невідомий цей стан? Страх, який пізнали люди під час війни, не можна порівняти зі звичайними страхами.

Він наринає раптово. І, як важка пітьма, наповнює тебе із середини та паралізує волю й відчуття. Я була в Одесі, коли вдарили по Собору, і знаю, як звучить вибух, коли ракета вагою 500 кілограмів падає на будівлю. Тоді я побачила, як почувають себе мої родичі, які мешкають в Одесі, у центрі міста. Нині мене охоплюють обурення та злість через те, що російські варвари роблять з таким красивим, сучасним та рідним для кожного з нас містом, Одесою. Але їм не зламати одеситів! Я захоплююсь їхньою мужністю, бажанням далі жити, народжувати дітей та відбудовувати своє місто. Невже можна зламати таких людей?!

Наступного року я закінчую школу і обов’язково буду вступати до вищого навчального закладу, і тільки в Одесу. Я дуже люблю це героїчне місто!

Завдяки Богу та нашим героїчним воїнам, війна не дісталася до нашого села Оріхівка, і ми маємо змогу спати спокійно, але почуття тривожності завжди зі мною, хоча я перебуваю в безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки від звісток, які приходять після кожного обстрілу, після кожного попадання ракети.

Щодня гинуть люди, діти…І кожного разу я пригадую слова з пісні: «Стоїть опалена земля. Стоїть дитя та плаче над руїнами». Але в цій пісні є інші слова: «Все буде добре. Скоро прийде час!»

Ці тисячі днів є великим випробуванням для кожної родини, для кожного з нас. Цей час жорстокості та відчаю, страху та сподівань зробив мене незламною та більш стійкою, терплячою. Я вірю в те, що війна скоро закінчиться, що прийде мир – і  ми знов почнемо мріяти про майбутнє! Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни у світі, показують кожен день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до перемоги! Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність…

Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю– любов до нашої рідної землі. Я українка, частинка нашої нації, чим дуже пишаюся!

Я вірю в нашу перемогу! Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахому щасливе майбуття. На мою думку, слова Тараса Шевченка були пророчими:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі!