Нізійова Олеся, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 9"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повз мене сьогодні проходила смерть на відстані 2 хвилин. Нас розділяло 850 метрів вулиці, обабіч вкритої деревами й асфальтною колією доріг. Вона безжально гострила пазурі, хтиво озираючись на тих, хто за мить танцюватиме з нею танго. Простувала тротуаром повз будинки, де ми ховаємося від спеки, переглядаємо серіали, готуємо, читаємо, плачемо від болю, працюємо чи кохаємося. Не знаючи, шо це може бути востаннє. Саме зараз. У цю мить. Крокувала посеред заклопотаних побутовими недільними справами нас: когось оминула, зачепивши лише подувом мурашкового холоду в 34-градусну спеку.

Хтось вирішив поїхати иншим маршрутом. Чи застряг у заторі, хвилюючись, що тепер запізниться. Повз мене сьогодні пройшла смерть, обравши иншого. Але чи назавжди?

Смерть не оминула багатьох. Сандармох, будинок “Слово”, страчені НКВДистами, розстріляні, закатовані, убиті, що сотнями років борються за наш світ і продовжують тримати наш мир своїми душами.

Вона би могла сьогодні знову йти на заняття з логопедом. Гратися з мамою. Бешкетувати. Вималювати фарбою чудові величні квіти з ошатними пелюстками. Однак ці квіти на могилі. Її могилі. Замість літньої сукні - атлас труни, замість прохолодних крапель липневого живильного дощу - град татових сліз.

Їй 4, вона навіки дівчинка. Її вбито в центрі Вінниці російською ракетою.

Він би до того часу мільйон разів позбивав коліна, падаючи з велосипеда, бігаючи з пацанами дворами й вулицями. Обіцяв би мамі обережно, а ще - повернутися вчасно. Не вийшло, та й хіба може бути діло до вечері, якщо мова йде про справжні хлопчачі справи. Ох і мама! Тільки даремно нагримала на нього. Вони ж будують штаб, справжній. Там, коло річки, на пагорбі. Але натомість він миє скло в машинах, аби трошки підзаробити грошей у чужому місті.

Допомогти мамі. Зі свого довелося тимчасово поїхати. А все тому, що російські ракети щодня летять на Харків.

Мій шлях війни почався в 2014, Луганська область, мені 15… Тоді ще я поспішала до школи, безмежно любила вивчати фонетичні процеси, асимілятивно-дисимілятивні зміни та, зрештою, і геометричні закони також, зубрила теорему Піфагора та між тим встигала бити однокласника книжкою по голові, аби не чіплявся. Усе це тоді, коли Ти, Солдате, на полі бою захищав і захищаєш моє світле майбутнє. Твої руки тримають кулемета/пістолета/автомата, а потім, буквально за хвилю після важкого бою, пишуть листа матері чи коханій, дітям чи другові. Листа, у якому лише тепло та любов, без гіркого присмаку полину, без болю та відчаю.

Збиті до крові руки виводять літери, гарячі сльози окроплюють щоки, залишаючи по собі лише відчай і всепоглинальну пустку, а ти – про жовтогарячий небосхил та про ніжність.

Завдяки тобі я могла милуватися світанками, бігати такою рідною вулицею, де малою я порозбивала всі коліна та вікна сусідам, грати в м’яча, купатися в теплих весняних променях, плести вінки з квітів, що так старанно сусідка вирощувала у своєму квітнику. Врешті-решт саме завдяки Тобі я могла мріяти, вибудовувати світ, де ми вільні та вічні, на відміну від світу з чіткими кордонами та рамками, де люди намагаються усе пояснити та обмежити.

А мрія у такому світі – це наче солодкий трунок на губах, така собі пінка з полуничного варення у дитинстві, яке їси прямо з каструлі, коли неня відходить на хвильку.

Це буде наша мрія з тобою на двох, Солдате! Хоча ти й далеко, але без упину ділишся зі мною життям, вчиш мене пробачати, радіти кожній секунді, любити, а я поділюся із тобою бабусиними казками, вогниками у очах та цукеркою, останньою цукеркою із таємної кухонної шухлядки, яку мені, звісно, не можна було відкривати. Але обіцяй, що ти принаймні на трохи забудеш про війну, про нічні кошмари, які винищують тебе зсередини, а ще - про очі, там, у окопах, між обстрілами. Хоча чи таке взагалі забувають? Деякі речі залишаються з тобою назавжди, найчастіше це біль.

Я вільно можу сміятися й плакати, читати книги, завдяки Тобі я дедалі більше вчуся радіти своєму «зараз», адже там Ти дбаєш про мою свободу.

І я щаслива, завжди щаслива, бо лише людина має право вирішувати: щастя – це лише мить чи кожна мить – це щастя…Ти вчиш мене, що життя має бути змістовним, а я маю честь просто чекати Твого повернення й допомагати тобі боротися та перемагати! Там, у тебе, Солдате, мрія – це захищати, це виграти битву, обов’язково виграти, чуєш, це боротьба й нарешті віра, а для мене – це прикласти руку до серця, коли Ти нарешті повернешся до рідних домівок!

2024 рік, мені вже 25. Як і мріяла, я вчу дітей мови та літератури, плекаю любов до культури та слова, із щемом розповідаю про його велич та силу.

Майже половину мого життя триває війна, я продовжую плести сітки, робити окопні свічки, закривати збори на РЕБи, авто та дрони, колеса та аптечки. І жити у світі зі сталевими людьми, котрі загартовані боєм. Ми обов’язково вирвемо, вигриземо, досягнемо, здобудемо. Не здамося. Попри все: бруд, холод, страх, багнюку та подекуди відсутність чіткого розуміння подальших дій. Загартовані болем. Із силою в погляді, кутиках вуст, усмішці. Відтепер ти, Солдате, це багацько моїх друзів, знайомих і навіть незнайомих близьких людей, котрі тримають нам землю й над нами небо, а я (і вірю, що кожен із нас) – їхня надійна підтримка та опора.