Мисан Ангеліна, 9 клас, Табаківський ліцей Болградської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Солдатова Ірина Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Трагедія, яка сталася 24 лютого 2022 року перевернула все моє безтурботне життя. Мені важко повірити, що минуло вже тисячу днів з того моменту, як у нашу країну прийшло велике та нестерпне горе – війна. Тисячу днів, які поділили життя кожного українця на «до» та «після», тисячу днів руйнувань, втрат, болю, але й незламної боротьби, віри та єдності нашого народу.

Я добре пам’ятаю той момент, коли прокинулась і дізналась, що почалася війна. Раніше я не розуміла значення цього слова «Війна».

По телебаченню та в інтернеті мені траплялися епізоди з фільмів про війну, але це була акторська гра і це мене не вражало. А в той злощасний час я злякалась за себе та рідних. Страх, розгубленість, нерозуміння – ці почуття заполонили мене мою душу. Мені здалося, що життя зупинилося, а світ навколо руйнується назавжди. У мене з’явилося відчуття, що Бог нас залишив.

Перші дні війни пройшли в розгубленості. Ми з сім’єю живемо біля кордону, тому бачили багатокілометрові черги від’їжджаючих машин на чужину. Я бачила зляканих жінок з дітьми на руках, сумних людей похилого віку з своїми улюбленими тваринами, які вирішили покинути рідні міста та села.

На їхніх обличчях  були біль прощання з домівкою, рідними, друзями та  невідомість щодо майбутнього.  Всі вони з сумом покидали свою Батьківщину, шукаючи притулку.

На сімейній раді мої батьки вирішили: «Ми лишаємось дома. Нікуди з України!» Хоча в нашій місцевості не має вибухів і стрілянини, але війна торкнулась безпосередньо і нашої родини. Мій рідний брат воює у лавах нашої української армії, захищаючи нашу Батьківщину. Не раз він був на передовій. На фронті він бачив на власні очі багато горя і лиха, що спричиняє війна…

Багато моїх рідних та знайомих, змушені ховатися в бомбосховищах під звуки сирен та вибухів.

Моя рідна сестра навчається в Одесі та майже кожної ночі, під звуки сирени, змушена бігати з такими ж студентами, як і вона до бомбосховища. Там, у тісних стінах витають справжні відчай і страх за своє життя та життя своїх близьких, але між ними є неймовірна підтримка та взаємодопомога. Вимучені довготривалими нічними тривогами люди змушені йти на роботу та на навчання. Я їм дуже співчуваю.  

Я з родиною ходжу до церкви на богослужіння. Мій батько священнослужитель Української Православної Церкви. Там ми постійно молимось за мир в Україні, за багатостраждальний наш народ.

Багаторазово у нас в церкві організовували ярмарки, збирали кошти, ліки та продукти для Збройних Сил України та для біженців. В школі я теж з великою радістю приймала участь у ярмарку, присвяченому допомозі нашим воїнам. Війна змінила мене назавжди. Вона зробила мене дорослішою та навчила цінувати мир, родину, друзів. Я стала більш чутливою до чужого болю, навчилася співпереживати та допомагати нужденним. Кожного дня я з нетерпінням чекаю новин з фронту, радію успіхам наших захисників, сумую з рідними загиблих героїв.

Тисяча днів війни – це тисяча днів втрат та руйнувань, болю та відчаю, але й тисяча днів незламності та мужності, сподівань та надій.

Я з надією дивлюсь в майбутнє, молюсь Богові, щоб скоріше настав день, коли над нашою Ненькою Україною знову засяяло ясне сонце, та над нашими головами було б мирне небо. Я впевнена, що ми обов'язково відбудуємо нашу країну, зробимо її ще кращою, ніж була, але ми ніколи не забудемо ціну, яку заплатили в цій війні.