Верескун Даниїл, 9 клас, Гриціївська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Вірнова Лариса Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене «війна» — це не просто слово із страшним змістом. Війна — це щоденне, що миттєве чекання. Війна — це розпач і безнадія, втрачене дитинство.

Я народився і ріс у звичайній українській родині. Тато, мама, менший брат Саша.

У мене немає бабусь і дідуся, а другий дідусь живе далеко і приїздить рідко. Тато рано залишився сиротою, а мама навіть у дитячому будинку була, теж рано залишилася без матері.

Жили ми як усі: в чомусь краще, а де й гірше. Наша маленька родина трималася гурту, адже особливої підтримки чи допомоги не було. Надіялися тільки на себе. Мій тато — худорлявий русявий чоловік середнього зросту, але про таких, як він, кажуть: «жилявий». Він уміє усе: працював зварювальником, трактористом, на сівалці, вміє стіну вимурувати і розв’язати зі мною задачі з математики чи фізики.

Він дуже прагнув, щоб у нас із братом нічого не бракувало, згоджувався на різні підробітки. Я так любив ходити з татом чи дрова рубати і складати, чи садити город, пасти череду.

Знаєте, як приємно було, коли люди платили татові за роботу і мені теж щось давали. Тато посміхався і гордо так : мій помічник, ми удвох!

Для мене війна почалася не з виступу президента 23 лютого 2022 року про початок війни, не з битви біля нашого населеного пункту колони ворога з бійцями ЗСУ та тероборонівцями.

Ні, війна прийшла в моє життя в кінці серпня 2023 року, рано-вранці, коли батькові принесли повістку у військкомат. Тато повернувся додому ввечері, приніс нам із братом цілу торбину «кіндерів».

Я здивувався. Ми ж не малі, та й коштують вони недешево. Тато тільки й мовив: «Синок, хто знає, коли я ще зможу вас побалувать». Стало якось сумно-сумно, навіть «кіндерів» ми не розгорнули. Зранку провели тата до військкомату, нам сказали, що його не заберуть на передову, адже у війську він не служив. Приїхали додому і …потяглися дні чекання звісток від тата. Він був на навчанні, ми навіть встигли надіслати йому посилку. У жовтні тата відправили на передову. Він нам надіслав єдине фото, на якому він і його побратими у військовому одязі, зі зброєю. То було єдине фото… Ми знали, що це небезпечно, страшно, але вірили, що лихо тата обмине. 28 жовтня до нас приїхали із військкомату із страшним повідомленням.

Під час виконання бойового завдання ваш батько зник безвісти.

Нас потім викликали у різні установи, брали зразки ДНК, І все це було ніби не з нами, було страшно і боляче. Згодом нам надіслали особисті речі батька. Але ні мама, ні ми з братом не змогли розпакувати ту посилку. Вона і донині стоїть під столом у батьківській кімнаті. Мама робила запити у різні інстанції, ми з нетерпінням чекали хоч на найменше позитивне повідомлення.

У травні цього року надійшла звістка про те, що тато у полоні на території росії. Ми ожили.

Ми віримо, що тато обов’язково повернеться додому живим, ми його любимо і дуже чекаємо.

Я навчаюся у 9 класі. У нашій школі працює робітником по ремонту Віктор Володимирович. У червні минув уже рік, як його старший син Владислав, теж воював, мав військову спеціальність, зник безвісти і ніякої інформації про нього немає. Ми любимо посидіти з дядьком Вітьком на лавці біля школи і просто помовчати: навіщо слова, якщо і так ми об’єднані спільним горем і спільною надією. Мені з ним добре, бо розуміємо один одного.

Цього року я випускаюся зі школи. У країні триває страшна війна.

Скільки загинуло, зникло безвісти, поранено, в полоні. Їм же треба стати на зміну! Я мрію здобути професію механіка, адже грамотні спеціалісти потрібні завжди, в будь-який час.

Я знаю, тату, ти повернешся, ти ще пишатимешся своїми синами, своєю родиною.

Ми, українці, козацького роду, незнищенні, що віра, відвага, совість передаються на генетичному рівні.

Я знаю: буде Україна — будемо ми. Слава героям!