Овсієнко Тетяна, 10-Д клас, Першотравенський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Колесникова Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Дуальність сприйняття часу в цей період персонально для мене була неймовірною. Іноді здавалось, що у підвалі пройшло не півтори години, а цілих двадцять. І навпаки, час без повітряних тривог, за можливості відносно спокійно жити, йшов, ніби пісок крізь пальці. Неможливо достовірно точно на даний момент сказати скільки людей загинуло через терор наших «сусідів», але я можу стверджувати, що від цієї війни постраждало якнайменше 41 мільйон людей, бо саме таке населення в Україні було станом на початок 2022 року за відомостями Вікіпедії.

Повномасштабна війна була для мене потрясінням, як і для кожного з нас. Був звичайний лютневий вечір, повсякденні справи, насичене шкільне життя, плани на майбутнє…

Все це зруйнувалося… Якщо чесно, то перше, що я відчула після усвідомлення того, що почалась активна війна – це був ланцюжок «шок – невіра – заперечення – прийняття».

Звісно, це все супроводжувалося ще й страхом. Думаю, це відчуття слідує за нами і зараз, бо ніколи не знаєш, коли вилетить новий МіГ, балістична ракета чи шахед. Жити в сучасній Україні, без сумнівів, складно і банально страшно: коли намагаєшся заснути — чуєш тривогу, у зимовий час через атаки агресора ситуація з електричним струмом нестабільна… І ще незліченна кількість іншого. Персонально у мене немає ніяких історій про війну, бо пощастило жити у місті, де достатньо тихо. Але все ж ця війна навчила мене більшій людяності і сприйняттю різних людей, з якими познайомилася, серед них були і переселенці з окупованих територій. Саме їх історії мене надихали жити не дивлячись ні на що, бо ці люди дуже сильні духом. Втрачати дім і все, що наживали за життя дуже складно…

Хоча більш за все я захоплююсь історіями від ветеранів та військових. Вони є нашими героями і саме їм хочеться допомогти найбільше, що я з батьками і роблю.

Коли на дачі у сусідніх будинках селили на деякий час військових, ми завжди їм допомагали чим могли: то якісь ягоди та фрукти з городу дамо, то пропонували сходити до нас у теплий душ, бо у домі, де вони жили, не було навіть криниці. Я чітко пам’ятаю пані Вікторію, яка була парамедиком і розповідала нам історії про складні випадки в її практиці, де були і кулі у різні частини тіла, і поранення уламками, і відірвані кінцівки через ворожі снаряди. Розмови з нею за чашечкою чаю ще більше впевнили мене у бажанні стати медиком, щоб допомагати людям.

Зараз ми, українці, маємо бути якнайбільш згуртованими і готовими допомагати іншим, бо ніколи не знаєш, що буде саме з тобою. Тому закликаю:

«Донатьте ЗСУ, бо саме вони захищають нас від агресора, терориста, воєнного злочинця, одним словом «росії»! Пам’ятайте, завдяки кому ми маємо можливість ЖИТИ».