Одинський Павло, 8 клас, Завальська гімназія, Снятинської міської ради, Коломийського району, Івано-Франківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Одинська Оксана Романівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Вже пройшло більше трьох років... Три роки від тієї події... Змінюється дата на календарі, змінюються пори року... Але незмінним залишається відчуття, що час зупинився. Що світ завмер і завжди лютий 2022 року. Навіть весною, навіть літом...

До останнього майже ніхто з українців не вірив, що це станеться. Що Росія буде атакувати Україну. Що проллються ріки крові і будуть знищені ворогом цілі міста... Але це сталося.

Важко навіть згадати, яким був час до війни. Що ми тоді робили? Жили кожен своїми турботами. Навчалися, працювали, відпочивали. Чекали канікул, щоб поспати довше, не вчити уроків, щоб поїхати кудись всією сім'єю. Чекали свят, днів народжень, чекали походу в кіно. Стільки було планів і мрій. Але головне, ми всі були впевнені в завтрашньому дні. Ми знали, що буде завтра, і післязавтра. Що буде така довгоочікувана п'ятниця і такий небажаний понеділок...

А що я знаю тепер? Тепер я знаю, якими жорстокими можуть бути люди.

Що в 21 столітті, коли у світі активно впроваджуються нанотехнології і штучний інтелект, коли навіть тваринам забезпечується захист від нападу, десь в центрі Європи людина вбиває людину.

Жорстоко, як звір. Катує і знущається тільки за те, що не хочеш підкоритися, не хочеш жити в їхньому світі,  а хочеш іти своїм шляхом.

Тепер я знаю, наскільки сильною може бути пропаганда впливу "хворого" Путіна на цілу націю. Що мільйони солдатів можуть сліпо виконувати злочинні накази, не задумуючись про те, чому вони так роблять,  за що зрівнюють з землею міста і села, за що вбивають дітей і жінок? Тепер я знаю, що під виглядом друга і сусіда може ховатися найбільший ворог.

Я  знаю, що в будь-який момент може прилетіти ракета в наш будинок. Завтра вже може не настати... Через це я почав цінувати кожен день, кожну ніч, кожну хвилину.

А ще наші українці показали  силу - силу допомоги. З початком нападу Росії народ об'єднався в єдине ціле. Ми стали єдиним болем. Ми побачили, як без підготовки і організації можна допомагати зовсім незнайомим людям. Адже тепер ми всі познайомилися- нас познайомила війна... Об'єднала і згуртувала.

Не можу забути мого друга, однокласника Ромчика, який вимушено покинув свою домівку, рідну Сумщину і приїхав до нас в моє село Завалля на Прикарпатті.

В моїй уяві постають його сумні- сумні очі, сповнені тривоги і відчаю.

Він мені став найближчим другом. Разом з ним ми проводили вільний час: грали у футбол, гуляли вулицями нашого мальовничого села, каталися на велосипедах. Однокласники також прийняли Романа в наш класний колектив. Пригадую той день, коли я прощався зі своїм другом, який повертався в своє рідне село в Сумську область.

Я і досі переживаю за нього, думаю, чи в нього все гаразд, чи не зруйнована його домівка, бо зв'язок з ним втратив. Вірю, що все буде добре з Романом. І після війни ми з ним зустрінемося.

Сила допомоги стала такою могутньою, що переступила через сотні кілометрів, через усталені стереотипи "східняків" і "західняків", через неможливі, здавалося б, перепони. Сила допомоги підкорила собі кожного українця, від малого до старого. Вже понад три роки учні нашої школи  долучаються до благодійних зборів на армію, малюють  малюнки і листівки, щоб хоч на мить воїни відчули тепло наших сердець. Плетемо сітки  маскувальні, організовуємо ярмарки на яких продаємо смаколики, вилучені кошти відправляємо нашим  захисникам. Це найкраща допомога солдатові від нас.

Як жити далі? Війна для мене стала реальністю.

Сигнали повітряної тривоги вже мене не дивують і не лякають. Тепер я знаю, що таке війна...

І хоч я не знаю, коли ця війна закінчиться, скільки ще помре невинних людей, скільки ще буде зруйновано будинків і міст,  я буду надіятись, що все ж таки це закінчиться. І  я знову буду впевненим в завтрашньому дні.  Настане мир!  Я в це вірю!