ПІнчук Анастасія, 2 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Роменське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скляр Алла Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«У часи великих потрясінь найкраще видно справжнє обличчя людяності».
— Ліна Костенк

Декілька років тому я уявити не могла, що слова «війна», «вибухи», «евакуація» стануть частиною мого щоденного життя. Здавалось, що світ, який ми будували, зруйнувався в одну мить — 24 лютого 2022 року.

Але саме в цей день почало формуватись і щось інше — нове розуміння добра, людяності, сили допомоги та взаємної підтримки.

Як учні, ми не могли взяти до рук зброю чи поїхати на передову. Але ми всі, кожен на своєму місці, знайшли спосіб боротися — через допомогу іншим. І це стало для мене тією подією, яка змінила все.

У нашій школі швидко організували пункт збору гуманітарної допомоги. 

Ми з однокласниками сортували одяг, фасували продуктові пакети, плели маскувальні сітки. Це була командна робота, яка об’єднувала не лише нас, учнів, а й учителів, батьків, навіть сусідів. Зникла звична буденність — її замінило відчуття відповідальності, потрібності, спільної справи. Ми готували листівки та малюнки для наших захисників, проводили благодійні ярмарки, щоб зібрати гроші на аптечки й турнікети. Звичайні речі, які раніше здавалися дрібницями, стали великими вчинками в новій реальності.

Але найбільший вплив на моє життя справила подія, яка трапилася в нашій родині. До нас приїхала тітка з Харкова з двома дітьми.

Їхній будинок був зруйнований, а чоловік залишився боронити місто. У той вечір, коли вони переступили поріг нашого дому, я побачила в їхніх очах втому, страх і надію одночасно. Ми мовчали, а потім мама просто обійняла тітку й сказала: «Тепер ви вдома».

Це був момент, який я ніколи не забуду. Ми поділилися всім, що мали: кімнатою, їжею, спокоєм. Мої молодші брати гралися з її дітьми, ми разом готували їжу, прибирали, дивилися старі комедії, щоб хоч трохи зняти напругу. Найцінніше — ми говорили. Багато говорили. І в цих розмовах народжувалась не жалість, а сила. Я зрозуміла, що справжня допомога — це не тільки про матеріальне. Це про прийняття, тепло, участь.

Ця подія змінила мій світогляд. Вона навчила мене бачити глибше — за межами власного комфорту, за рамками звичного сприйняття.

Я зрозуміла, що єдність українців — не абстрактне поняття, а реальність, яку ми створюємо своїми вчинками щодня. У моєму місті не було бойових дій, але у моєму домі була війна — через чужий біль, який став нашим.

Відтоді я по-іншому дивлюсь на майбутнє. Я більше не вважаю, що для змін потрібні лише великі рішення політиків. Майбутнє України починається з наших сердець, з нашої здатності бути поруч. Допомагати — означає будувати. Не чекати, а діяти. І кожен з нас, навіть школяр, здатен стати частиною сили, що змінює світ.

Сьогодні я з гордістю дивлюсь на свою країну.

Я вірю, що після перемоги ми збудуємо нову Україну — ще сильнішу, чеснішу, людянішу. І саме ця подія — коли допомога стала головною цінністю — назавжди змінила моє життя. Не дармно ж з народна мудрість говорить, що «добро — це коли ти потрібен. навіть тоді, коли нічого не просили».