Рябуха Поліна, 9 клас, Харківський ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання — Приходько Тетяна Тарасівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже понад 1000 днів ми переживаємо те, що нікому не здавалося можливим у 21 столітті. Війна, яка почалася 24 лютого 2022 року, стала страшним ударом для кожної української родини, для кожного міста,  для кожного жителя нашої країни. З того моменту, як перші вибухи розбудили нас вранці, все змінилося. Україна вступила в боротьбу за свою свободу, за своє право жити на своїй землі. Ті, хто залишився, і ті, хто був змушений покинути свої домівки, стали частиною  історії.

Того ранку, коли війна стала реальністю, кожен з нас прокинувся під звуки вибухів. Все небо було рожевим   від вибухів.  Ми не розуміли, що відбувається.  Більшість людей сприймала це як кошмар. 

Мій рідний край, місто Харків, розташоване поруч з кордоном, стало однією з перших цілей для російських військ. Перші дні були страшними.

Це були дні, коли ми намагалися зберігати спокій і водночас готувалися до того, що буде далі.   Ми не знали, що робити, не мали чіткої стратегії, але відчували, що головне — це вижити. Вже в перші години війни по місту прокотилися хвилі паніки. Люди бігли до аптек, у магазини, на вокзал, щоб залишити місто. У той час, коли все навколо було охоплене хаосом, ми залишалися вдома, намагаючись зрозуміти, що відбувається і куди рухатися далі. Всі ті, хто був поряд, були вражені й шоковані. Але вже тоді ставало зрозуміло, що війна не просто змінить наше життя, а забере його так, як ми його знали.

Не зважаючи на те, що до війни ми не могли уявити, як це — залишити свій дім, з кожним днем усе більше людей починали шукати способи евакуації. Я зі своєю родиною перебувала в нашому місті до сьомого березня. Черги на вокзалах були величезними.

Багато людей намагалися виїхати на власних автівках, але і цього пального не було. Всі аптеки були порожніми, медичні засоби були в дефіциті, а багато продуктів харчування стали рідкістю.

Наш будинок розташований далеко від метро, і дістатися до вокзалу було нелегко. У той момент добрі люди поділилися з нами бензином, і ми змогли дістатися до потяга.  Під час евакуації я тримала в руках свій шкільний рюкзак, в якому було все, що могло стати в пригоді. Ми залишили дім, залишивши за собою частину життя, яку не могли забрати. У поїзді люди не розмовляли, всі були в глибокому шоці. Проте я також побачила багато тих, хто допомагав одне одному, ділився водою, їжею. У Львівській області нам з мамою допомогла одна родина, яка впустила до себе.

Завдяки нашим воїнам в вересні 2022р., була звільнена велика східна частина нашої області.   Місяці перебування в евакуації стали важким випробуванням, але повернення додому стало святом. Ми побачили наших рідних, дізналися, що сталося з нашим містом. Хоча багато будівель були зруйновані, ми все одно відчували, що на нашій землі ми знову можемо бути разом.   Військові, ризикуючи своїм життям, визволяли наші міста та села, стали для нас справжніми героями. Вони не лише билися за території, а й за наших людей. Вони були з нами в кожному кроці нашого важкого шляху. Вони працювали в тісній співпраці з волонтерами та лікарями, щоб надавати допомогу мирним жителям, організовувати евакуацію, доставляти гуманітарні вантажі. Це була справжня спільна боротьба, в якій кожен був важливим.  Волонтери допомагають країні всіма можливими способами. Вони збирають кошти для військових, доставляють необхідне спорядження, продукти, медикаменти. Лікарі працюють у важких умовах, рятуючи поранених і відновлюючи життєвоважливі функції навіть у найскладніших ситуаціях. Різноманітні благодійні організації допомагають забезпечити населення всім необхідним.   Війна не змогла зламати нашу єдність.

Хоча ми переживали важкі моменти, всі ми об'єдналися в одному пориві — допомогти один одному, зберегти свої людяність і гідність. Це дозволило нам вистояти.

Ми допомагали тим, хто потрапив у біду, підтримували один одного в найскладніші моменти. Кожен вносив свою частку у перемогу. І це, напевно, стало найбільшим досягненням нашої країни: єдність людей.

Війна стала уроком для всього світу. Україна показала приклад всім, що таке патріотизм.  Ми навились бути сильними та незламними.  І хоча ця війна принесла нам  горе та втрати, вона також об'єднала нас. Ми стали однією великою родиною, готовою допомогти одне одному, підтримати в найважчі часи.    Попереду ще багато боротьби, але ми знаємо, що ми переможемо. Тому що ми маємо велику силу духу,  єдність. Війна  зробила нас сильнішими, мудрішими та рішучими. Я знаю, що попереду нас чекає світле майбутнє, яке ми побудуємо разом.