Олександр Філіпов
Колківський центр професійної освіти, ІІІ курс
Викладач, що надихнув на написання есе: Харчук Наталія Валеріївна

1000 днів війни. Мій шлях

Війна… Страшне та холодне слово. Скільки горя, смутку, розбитих сердець, зранених душ. Я ніколи не думав, що у свої 16 років мені доведеться відчути весь страх та на власні очі побачити жахіття війни, життя в окупації, страждання та безвихідь рідних. Тисяча днів війни... Кривавих, відчужених, безвольних… 

Я жив у чудовому  курортному місті Бердянську. Воно завжди привітно зустрічало відпочиваючих. Бурлило життя: хтось приїжджав насолоджуватися морем, хтось працювати, але ніхто і ніколи не міг подумати, що нас спіткає така доля. Я – звичайний собі підліток, навчався, мав багато друзів. Будував плани, мріяв про велике і світле майбутнє. І досі в пам’яті прекрасний краєвид -  синє, безкрає море. Воно вітало мене своєю прохолодою, щоранку, коли я прокидався від морського чистого повітря. Цей запах сниться мені щоночі. Лише у снах я повертаюся до свого дому, до свого вікна, до свого рідного міста.

27 лютого я прокинувся від гучних вибухів і маминого крику : «Стріляють ! По нас стріляють!!!». Мені, майже дорослому, стало дуже страшно. Я зрозумів, що сталося щось непередбачуване і зловіще. Почалася окупація міста.

Російські війська заходили все більше, їхало багато техніки з страшною буквою «Z». Усі школи були закриті. Ми з рідними опинилися в кільці проблем: без їжі, без світла, газу, мобільної мережі, грошей. Банкомати враз опустіли. В магазин лячно було виходити. В аптеках дедалі більше утворювався ажіотаж. Зникла практично вся готівка.

Ми здогадувалися, що в місті відбуваються зміни. Настала чорна смуга для нашого Бердянська, як і для багатьох окупованих міст України.

Я лишився з батьками. Мій брат працював на м’ясокомбінаті. Ризикуючи своїм життям, допомагав нам з харчами. Підприємство ще продовжувало працювати. Якби не допомога з продуктами, то ми, напевно б, не вижили. Тато мій після тяжкої хвороби, мама вже не працювала, а я нічим допомогти не міг. Окупанти, звісно, почали привозити якісь харчі. Ми принципово не виходили з будинку, намагалися виживати з того, що мали. Люди, які не мали що їсти, брали ворожі подачки. Були і такі, що і з радістю брали, і чекали «руський мір». Сестра моя прожила в метро Харкова місяць. Ми майже втратили з нею зв'язок. 

В окупації ми прожили чотири місяці…Я втратив зв'язок з багатьма друзями. Чув, що пізніше з’явилися «рублі», замість нашої гривні.

Бердянськ –це надзвичайно гарне місто з мальовничими куточками, де були створені усі умови не тільки для відпочинку, насолоди сонцем та морем, але і для знайомства з унікальними місцями південних степів. У ньому на той час проживало близько ста п’ятдесяти тисяч населення. 

З перших днів повномасштабного вторгнення наші рідні просили покинути місто. Наважилися ми лише через чотири місяці, коли жити стало вже зовсім нестерпно.

Я - дорослий хлопець, боявся лягати спати, бо думав ,що можу не прокинутися. Ми з рідними спали по черзі, зазвичай вдень. Вночі, як була мережа і світло, дивилися телевізор і читали новини. Вірити побаченому  було лячно, відчуття повного безсилля і суцільної брехні мене не покидало. Я думаю, що ця напруга  наклала свій  відбиток на мою свідомість ,бо й досі прокидаюся від власного крику, забуваючи, що вже не там. Ми знали, що в місті були українські партизани. Вірили в диво і щодня молили Бога, щоб цей жах швидше скінчився. Як ми раділи, коли від вибуху загорілося судно «орськ». Знімки, як палало вороже судно і досі в моєму телефоні та в пам’яті. Час від часу, у місті організовувалися мітинги проти російського режиму. Ми, боячись, виходили. На жаль, патріотизм не сильно змогли проявити. Школа, в якій я навчався, стала «православною руською» школою.

Часто згадую вчительку української мови та літератури. Окупанти знайшли її та чотири дні знущалися і катували в якомусь занедбаному підвалі за проукраїнську позицію. Вона насправді була і є патріотом своєї Батьківщини. Страшно уявити, яких мук зазнала молода жінка.

Я неодноразово  бачив з вікон, як запускалися  сигнальні ракети. Та лише на ранок дізнавався про загиблих серед їхнього особового складу. Ми тихо тішилися. І бажали їм найбільших втрат та звільнення міста від окупації.

Жити ставало дедалі нестерпніше. Коли ми нарешті наважилися виїхати на Волинь, то нас повертали більше п’яти разів.

Перед від’їздом, я віддав свого кота Толика в хороші руки, надіюся, що він ще живий і чекає мене додому. Якось, навіть, постраждав наш водій від рук їхнього військового на одному з блокпостів. Окупанти не хотіли, щоб люди виїжджали з міста, а жили в окупації та прийняли сторону держави-агресора. На пропускних пунктах стояли страшні кадирівці. Вони забирали наші речі, зарядні пристрої, цигарки, зливали пальне. На одному з блокпостів мене роздягнули, шукали розпізнавальні знаки, татуювання, не вірили, що мені лише шістнадцять років. Виглядав я спортивно і мужньо, так як веду здоровий спосіб життя. Довелося проїхати всю Україну, пройти не один фільтраційний пункт. Це була тяжка дорога, як фізично , так і морально …Тягар на серці давив все більше і більше, чим далі ми від’їжджали від рідного дому.

Брат, який нам допомагав, чудом вижив в окупації, зараз захищає нас на фронті. На мою думку, це правильне рішення.

Ми щодня молимося, щоб Бог вберіг усіх захисників від ворожої кулі. Сестра виїхала з мамою за кордон, а я з татом приїхав  до бабусі в затишне містечко Колки. Мене привітно зустрів Центр професійної освіти, де я здобуваю професію кухаря, кондитера. В мене з’явилося багато нових друзів, з якими у нас багато спільних інтересів. Зараз я проживаю життя звичайного підлітка, насолоджуюся кожним днем, дихаю на повні груди, милуюся красою нашої України, відчуваю підтримку знайомих і незнайомих мені людей. Пролетіло вже близько двох з половиною років, як ми змушені були покинути свій дім. Я вже собі зізнаюся, що звик до сьогоденння тут. Війна відфільтрувала непотрібних і нещирих людей з мого життя. Мені швидко довелося подорослішати. 

Підсумовуючи свої роздуми, я впевнено можу сказати, що найбільшою моєю мрією залишається повернення до рідного Бердянська, в нашу затишну  квартиру на березі Азовського моря.

Я вірю, що Перемога неодмінно настане. Мрію, щоб усі міста були звільнені, люди змогли повернутися до своїх родин. У кожному місті, щоб замайорів синьо-жовтий прапор високо у мирному небі.  Ми у вічному боргу перед захисниками, волонтерами, лікарями. Не пробачимо безневинно вбитих людей, дітей, пам’ятатимемо про кожного Героя, який поповнив небесне військо. Розповіді про їхні  подвиги ми передаватимемо з покоління в покоління. Я вірю, що настане довгоочікувана Перемога і стануть пророчими слова: « І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям Слава!».