Ковальчук Вероніка, 10 клас, Красилівський ліцей Красилівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гарник Людмила Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Восьма година ранку. Я чую, що батьки дивляться телевізор на кухні, і не розумію, чому мене не розбудили. На телефоні купа повідомлень. Ще сонна загортаюся в ковдру і йду до батьків. Цю мить я запам’ятаю назавжди. Тато телефонує знайомим, а на екрані - військова техніка і вибухи. Мені достатньо було кількох секунд, аби збагнути, що відбувається. Мама звернула на мене увагу і підійшла. Між нами відбулася розмова, у якій мені пообіцяли, що все буде добре, та пояснили, що піддаватися паніці - це не найкращий вихід.

Я збираю речі, щоб їхати до дідуся: там має бути безпечніше. Уже через пів години стою на ганку із котом у руках і вмовляю забрати його теж. Кіт їде зі мною…

Якби три роки тому мене запитали, що я знаю про війну і чи вірю я в те, що вона може прийти в Україну? Я впевнено відповіла б, що жорстокі війни, які довелося пережити людству, у далекому минулому, що у сучасному світі люди навчилися розв’язувати конфлікти іншими, цивілізованими способами. Світ добре пам’ятає злочини кривавих диктаторів і має достатньо мудрості і сил, щоб приборкати новоявлених гітлерів. Такою була б моя відповідь три роки тому… А сьогодні про війну я знаю майже все.

Я знаю про долю багатьох людей з різних куточків моєї країни, з різних міст, у яких я ніколи ще не була, а ворог уже побував: знищив, скалічив, обікрав, убив. Я знаю багато жахливих речей, про які воліла б ніколи не знати.

Я живу в маленькому містечку на Хмельниччині. Тут завжди було тихо, затишно, спокійно і безпечно. Тут мої рідні були щасливими, усміхненими, любили жарти, подорожі, відпочинок. Зима 2022 року принесла в мою сім’ю, моє місто, мою країну смерть, біль, жах, страждання, каліцтва, горе. Змінилося все! Щодня моє серце рветься на шматки, коли війна забирає життя , домівки моїх співвітчизників, коли поблизу і в самому місті лунають вибухи. Я плачу, коли читаю новини про сім’ї, які втрачають рідних і близьких, мої руки мліють при усвідомленні того, що не тільки у нашому місті, але й у сотнях інших міст і сіл майже щодня проводжають в останню путь Воїнів-Героїв. Я бачу війну в очах моїх однокласників, сім’ї яких знайшли прихисток у моєму місті, вирвавшись із пекла війни.

Як боляче дивитися, як мої друзі постійно вмикають телефон і шукають повідомлення від батьків, які на фронті, в окопах, у пеклі. Які слова відшукати для тих, чиї батьки, брати, родичі загинули або зникли безвісти?

Сьогодні війна робить мене сильнішою, вчить безмежно любити свою рідну землю, цінувати кожну мить життя. Війна - це не лише жорстоке, криваве протистояння між агресором і захисником, це неймовірно складний виклик усьому суспільству. Вона випробовує нас: на що ми готові піти, аби вижити, зберегти свою державу, свій дім. Кожен з нас воює на своєму фронті. Не всі можуть зі зброєю в руках захищати країну, але бажання допомогти має кожен. Я пишаюся тим, що я, моя сім’я, моя шкільна родина з перших днів війни допомагаємо нашим воїнам: влаштовуємо благодійні ярмарки, плетемо маскувальні сітки, переказуємо гроші для  ЗСУ, долучаємося до волонтерства, робимо все, що можемо, щоб наблизити час Перемоги. Відчуваю безмежну вдячність нашим захисникам, нашим героям, за можливість навчатися, працювати, бодай на кілька хвилин забути, що у моїй країні війна. Та досить складно забути про це. І не потрібно забувати.

Щодня о дев’ятій годині ми схиляємо голову перед подвигом мого народу під час хвилини мовчання, вшановуємо всіх, хто поліг у російсько-українській війні.

Ми завжди пам’ятатимемо тих, хто віддав життя задля Свободи, Перемоги і Миру. Я вірю, що агресор відповість за трагедію мого народу, за життя тисяч невинних людей, які загинули і продовжують гинути через безумне бажання злочинця і ката захопити чужі території і якщо не поневолити, то знищити наш народ. Тому ми маємо навіть у найважчі миті вірити у нашу Перемогу.

Ранок. 975-й день війни. Світить сонце, прохолодне осіннє повітря, птахи високо у небі. Я поспішаю до школи. В одну мить повітря роздирає гучна сирена. Попереду жінка з дитиною зупиняються: йти вперед чи повертатися назад? Я не зупиняюся. Іду вперед. У школі є укриття. Я хочу бути з однокласниками і вчителями, хочу знати, що відбувається, хочу бути потрібною. Повітряна скінчиться - і я піднімуся нагору. Там сонце, там триває життя, і я -  частина цього життя.

Я знаю: Україна вистоїть і обов’язково Переможе! Але я також знаю, що війна залишиться зі мною назавжди неперегорнутою сторінкою щоденника мого життя.