Полосухін Іван, 11 клас, Дніпровський ліцей № 3 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Полосухіна Аліна Олегівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я народився в місті Донецьк. Я жив з мамою, татом, бабусею  та прабабусею. І для нас у 2014 році розпочалось найскладніше випробування у нашому житті. Тоді мені було 6 років. Моя мама працювала вчителькою. Батько - в прес-службі поліції Донецька. Ми жили за 5 кілометрів від дивовижного, нещодавно збудованого Донецького аеропорта.

Коли почалась війна, ми нікуди не виходили і постійно сиділи вдома настрахані та нерозуміючи, що буде далі. Сиділи без світла та води протягом 3 місяців.

Коли всі школяри Україні пішли в школу 1 вересня, я почав навчання 1 жовтня. 1 жовтня, коли я йшов в школу з мамою, ми потрапили під обстріл і мене оглушило настільки, що з моїх  вух пішла кров. Ми з мамою побігли шукати укриття. У той день я так і не дійшов до школи, щоб отримати знання. Через те, що ми жили лише за 5 кілометрів від аеропорта, біля нашого дома частенько “прилітало“. На той час в мене був друг Ігор. В нього був дуже добрий пес, породою лабрадор. Одного дня, коли його матуся верталась з роботи, був обстріл і її поранило осколком, через це вона загинула. Більш я не бачив Ігоря та його песика. У наш будинок теж “прилітав” снаряд, але нас врятувало дерево, що росло у дворі. Постійно раз в місяць у нас вилітали вікна, і приходилось закривати їх всім, що трапило до руки.

Я пам’ятаю цей період свого життя дуже погано, напевно, мій мозок намагався викреслити найгірше з моїх спогадів.

У 2015 році ми залишили наш дім і переїхали у Маріуполь. Там я пішов у другий клас. Після красивого та великого Донецька, мені не дуже подобався Маріуполь. Довелося знову знаходити друзів,  переїжджати з квартири на квартиру. У 2022 році Маріуполь досяг апогею своїй краси. Я полюбив це місто. У ньому було багато неймовірних парків. Я обожнював гуляти з родиною біля драмтеатру та чудової водонапірної башти.

Однак, війна прийшла і до цього чудового мирного міста. Я пам’ятаю 24 лютого дуже добре.

У той день я лежав у лікарні. У 5 годині ранку мені зателефонувала мама та сказала: “Ваня, почалась війна. За тобою виїхав батько”. Я був дуже шокований. Я чув звуки пострілів, і це ще більше мене шокувало. Батько забрав мене, після ми поїхали скуповувати продукти, щоб їх вистачило. У перші дні повномасштабного вторгнення там втратили води та єлектроенергії. Тільки ми вже знайшли для себе нове рідне місто, як знову його покидаємо. Після виїзду батька перевели працювати у Покровськ. Він допомагав виїжджати мирним людям та відвозити гуманітарну допомогу. А ми з мамою, маленькою сестрічкою Мар’яною та бабусею виїжджаємо у Францію, до маминою подружки. Там ми жили рік.

У квітні загинув брат батька – Андрій. Він з перших днів війни пішов у ЗСУ захищати нашу країну, тому ми вирішили повернутися в Україну для підтримки батька.  У травні 2023 року ми повертаємося  до України, у місто Дніпро, де живемо до цього дня.

Боротьба нас, українців, за незалежність і свободу ще не закінчена. Кожен день випробувань приніс з собою нові випробування. Показав, якими українці можуть бути єдиними. Кожен із нас пройшов свою особисту дорогу, відчувши на собі тягар війни,, яка розкривала наші серця, і об’єднала нас у спільній боротьбі.