Ліпчанський Олександр, 3 курс, ВСП «Запорізький електротехнічний фаховий коледж НУ «Запорізька політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ульяненко Ілона Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Як і майже будь-який розпач, все почалося з видимого благополуччя» – саме так можна описати першу думку, яка пролунала в моїй свідомості. Відчуття нереальності почутого, захлиснуло собою все: плани, надії, упевненість у завтрашньому дні. Сотні питань вирували в голові: як жити далі, як знайти сили рухатися, коли навколо панує хаос? Кожен з нас, вмикаючи новини або чекаючи дзвінка від близьких, стискається від хвилювання, несвідомо затамовуючи подих: «Хай би все минулося», «Мамо, як ви там?», «Сподіваюся, ми знову побачимося» – такі стали наші буденні реалії.  

Війна триває майже три роки, і всі ці дні наповнені не радісним сміхом дітей, що прямують до школи, не щасливими обличчями закоханих, які впевнені в майбутньому.

Натомість простір пронизаний тривогою, страхом і болем – всеохоплюючим відчуттям, яке торкнулося кожного з нас. Нам ніколи не зрозуміти тієї пустоти, якої зазнала мати, втративши єдиного сина, і не відчути скорботи жінки, що поховала чоловіка. І щоб вони не робили – їм більше ніколи не вдасться заглянути у вічі людині, в якій вони бачили сенс життя. Спостерігаючи за всім цим не можливо залишатися осторонь. Кожен з нас робить вибір – і від нього залежить майбутнє нашої країни.

Серед цього безмежного страху й невизначеності ми знайшли в собі сили. Наша стійкість формувалася не лише в темряві, а й у світлі підтримки один одного.

Сьогодні, коли всі ми переживаємо складні часи, у нас є можливість переосмислити свої цінності та пріоритети. Це момент, коли кожен із нас повинен задуматися про те, що насправді має значення. У своїх роздумах я згадую історію однієї родини, яка втратила все, втікаючи з самого пекла. Ми допомагали їм з облаштуванням нового житла, і мене вразила та доброта, те світло, яке випромінювалося від цих людей, незважаючи на всі їхні втрати. Я відкрив для себе людяність та стійкість наших людей, які попри обставини залишаються сильними та незламними.

У цей важкий час я став свідком того, як у серцях простих людей спалахує вогонь надії, навіть коли навколо панує хаос.

Звісно моє життя змінилося, мабуть як і у кожного громадянина нашої країни. У мене забрали можливість навчатися в аудиторії, можливість жити під мирним небом, право на звичайне, безтурботне життя. Замість лекцій в аудиторіях – години перед екраном; замість планів на майбутнє – хвилювання про безпеку близьких і про те, як пережити ще один день. Мене дійсно вражає, як всі ми швидко пристосувалися до нової реальності. І саме це викликає страх. Звичка до тривоги, що стала частиною буденності, до новин, які більше не шокують, а лише додають чергову дозу болю.

Лякає те, як адаптація перетворила надзвичайне на звичне, як ми навчилися жити з постійним відчуттям небезпеки та напруги.

«Щовечора, засинаючи, я уявляю, як він повертається додому. Я знаю, що він там, де треба, що він робить важливу справу, але більше за все хочу просто побачити його знову, почути його голос і відчути, що ми знову разом» – саме таке бажання загадав мій близький друг на минулий Новий рік. Його батько досі там, серед руїн і диму, де кожен новий день – це ще один бій за життя. Мене переповнюють емоції – від цієї несправедливості, цієї жахливої безвиході, що в час інновації і технологічного прогресу ми знову опинилися в умовах, де людське життя стає розмінною монетою.

Як так сталося, що замість того, щоб прагнути до розвитку і миру, ми змушені боротися за базові права на безпеку та гідність? Це запитання риторичне, але відповідь на нього завжди болісна.

За цей час я усвідомив, що наша боротьба не лише за свободу, але й за людяність. Щоб не сталося, який би іспит не послала мені доля, я з упевненістю можу сказати, що залишусь людиною. Більшість сприймає це як даність, але для мене це горде звання «Людина». Сюди входить велика кількість якостей – від сміливості брати відповідальність на себе до готовності відстоювати свої переконання.

Я безмежно вдячний ЗСУ за можливість писати цю роботу, за кожен прожитий день у незалежній країні.

Ворог, який не здатний на милосердя, на здорове мислення, на співчуття до людей, є відображенням найгірших аспектів людської природи. Адже у кожного є вибір, і ніякі виправдання не звільняють від відповідальності за свої вчинки. Цей вибір визначає, ким ми є: чи залишимося ми людьми, чи перетворимося на бездушних істот, які діють лише в інтересах власної вигоди. Відзначаючи важливість морального вибору, ми повинні пам’ятати, що навіть у найтемніші часи світло людяності може стати нашим путівником. Саме це світло підтримує нас у боротьбі проти ворога – як зовнішнього, так і внутрішнього – і нагадує, що навіть у важкі часи ми здатні зберегти свої цінності, залишаючись вірними собі.

У ці важкі дні, коли ми стикаємося з невизначеністю та страхом, важливо пам’ятати, що наша сила полягає не лише в нашій здатності боротися, але й у нашій готовності підтримувати одне одного.

Кожна історія втрати, кожен прояв людяності, що ми спостерігаємо навколо, є свідченням того, що ми не самотні у цій боротьбі. Людське співчуття, взаємодопомога та стійкість стають основою нашого існування, додаючи нам сил продовжувати рух вперед.

На завершення хочу підкреслити, що ця 1000 днів війни – це не лише історія страждання, а й історія надії, стійкості та відновлення. Кожен день, який я пережив, кожна подія, яку я спостерігав, формує моє майбутнє. І поки я тримаю в собі світло людяності, поки я залишаюся вірним своїм цінностям, моє суспільство буде продовжувати рухатися вперед, незважаючи на всі випробування.  Тож нехай вони стануть для мене не лише часом випробувань, а й новою відправною точкою для побудови миру, гідності та справедливості для всіх.

Я – частина нації, яка вміє боротися і яка, попри всі труднощі, не втратить свою людяність. Я зможу відновити свою країну, свою культуру, свою ідентичність. І кожен мій крок є свідомим вибором.