Плюйко Аліна, 2 курс, Державний навчальний заклад "Одеський центр професійно-технічної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чмільова Наталя Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року життя мільйонів українців кардинально змінилося. Для мене, тодішньої звичайної школярки з Запоріжжя, війна стала початком нового, несподіваного етапу життя. У лютому мінували школи в моєму місті. До нашої школи теж дійшла ця участь, тому ми два-три тижні, поки все не уляжеться, повинні були займатися дистанційно.

24 лютого я прокинулася і, ні про що не здогадуючись, зайшла на урок. Вчителька розповіла про початок повномасштабного вторгнення.

Я була шокована, бо навіть не уявляла, що може таке статися.

Ці події змінили мій світогляд, і я зрозуміла, що як раніше вже не буде ніколи. Здавалося, що з кожним днем гул сирен ставав усе звичнішим. Спочатку кожна тривога викликала у мене паніку, але згодом я навчилася жити з постійною напругою. Хоча ззовні я намагалася зберігати спокій, всередині мене вирувала боротьба зі страхом. Але восени того року в Запоріжжі стало геть небезпечно, тому за мною приїхала моя двоюрідна сестра і привезла мене в Одесу до бабусі з дідусем.

Коли ми виїжджали з Запоріжжя, серце стискалося від болю. Будинок, сповнений дитячих спогадів, залишався позаду, як розбита шкатулка з дорогоцінними скарбами.

Я оберталася, ніби хотіла ввібрати в себе кожен шматочок рідного міста. Мені було так шкода залишати мій будинок, друзів, тата, який виховував мене самотужки. А попереду - невідомість. В Одесі я нарешті почувалася в безпеці. Але відчуття втрати не покидало мене. Я часто згадувала про наше життя до війни, про безтурботне дитинство. Здавалося, це було так давно... У мене тоді почався дев'ятий клас, і щоб потім вступити, я почала старанно вчитися. Через рік я вступила до Державного навчального закладу "Одеський центр професійно-технічної освіти".

Там мені було добре, і я нарешті знайшла друзів, бо з моменту приїзду мені навіть не було з ким погуляти, окрім старшої сестри.

Навчання в коледжі допомагало відволіктися, але не забути про те, що відбувається в моєму місті. Взимку ми нарешті поїхали до мого тата, який залишився в Запоріжжі через свою роботу. Ми відсвяткували Новий рік та залишили там моїх чотирилапих друзів – кота Сема та кішку Міку.

Зараз я на другому курсі, навчаюсь за професією «Перукар (перукар-модельєр)». Мої старання щодо навчання не пропали даром: в 2023 році я посіла  ІІ місце в обласному етапі XIV Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, а в 2024 році –ІІІ місце у фінальному етапі конкурсу.

Мій тато виявився дуже сміливою людиною, та тепер проходить військове навчання в Дніпропетровській області. Через це ми з сестрою знову з'їздили до Запоріжжя, забрали котів та електротехніку.

Нещодавно кішка народила двох кошенят, але через стрес під час вагітності через поїздку, вона народила одного мертвим, а іншого недоношеним. Наступного дня друге кошеня теж померло, це досить засмучує. Того ж дня прийшла новина про татове захворювання. Гепатит С – діагноз звучав як вирок. Але тато, як завжди, тримався стійко. Він сказав, що впорається. Я вірю в нього.

Війна загартувала мій характер. Я зрозуміла, що навіть у найскладніші моменти життя можна знайти сили рухатися вперед.

І хоча війна забрала багато, вона також подарувала мені нових друзів, сім’ю, силу духу. Зараз я мрію про майбутнє, де наша країна буде вільною та процвітаючою. Я хочу стати професійним перукарем і відкрити власний салон краси. Мрію, що одного дня зможу повернутися до рідного Запоріжжя, де знову буде мир і спокій. Вірю, що разом ми зможемо подолати всі труднощі та побудувати краще майбутнє для себе та наших дітей.