Головатюк Катерина, 11 клас, СЗШ №26 м. Київа

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голікова Юлія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я киянка, тому війна застала мене в рідному місті. З початком повномасшабного вторгнення в мене була можливість виїхати, але через моральні принципи я відмовилася від цього. І до сьогодні відмовляюся. Тут мої рідні, тут я народилася і буду жити своє життя, наскільки б важким воно не було. Зрадити собі і моєму рідному Києву не в моїх моральних силах і принципах.

На тлі подій, що зі мною відбувалися на початку війни, я склала свій перший вірш.

Щоб не плакать, ми співали й..

І знову чую сирену, яка 24/7 гудить..

І знову біжу зранку всіх будить.

І знову чую вибух враз з дитячим плачем..

І знову зі страху ми всі разом плачем.

І знову не почуваю я себе в безпеці у тім сирім підвалі.

І знов думки.. Де всі?

Чому ж мені так моторошно?..

І знову починаю я співати, бо дитині дуже страшно..

І знову мати підспівує мені, у неї на руках дитина, їй вже й не так страшно.

І знову щоб не плакать, ми сміялися.

І знову почули вибух, ми так цього боялися...

І знову..  Ні, не знову, дитина ж вже не плаче.

"Що будемо далі співати?"- вона питає, але зовсім вже не плаче.

24.03.2022. 03:27. Вірш був заснований на реальних подіях.

Тоді, о 4 годині ранку бомбили аеропорт Жуляни, який розташований за 5 км від мого будинку. Пам'ятаю, як бігла сходами вниз з 10 поверху, летіла до підвалу, коли все навколо здригалося від вибухів..

У підвалі я була одна, без батьків. Мені виділили місце поруч з жінкою та її дитиною. Дівчинці було до 6 років, вона була страшенно налякана й істерично плакала.

По жінці було видно, що вона не знає, що робити і як заспокоїти дитину. Я теж не знала, як відволіктись від усього цього. Та трохи опанувавши себе і свої емоції, я просто почала собі тихенько наспівувати, щоб приглушити весь жах. Жінка почула мій спів і теж почала підспівувати, заспокоюючи дитину на руках. Коли я відволіклась від своїх думок і поглянула на дівчинку, вона вже не плакала і теж співала, так от і заспокоїлися.

Вірш був написаний в підвалі через місяць після цієї ситуації.

Перші місяці війни стояло питання, як вижити. Потім стало легше, взялася допомагати, як могла, своїми руками і головою. Стала волонтером, замотивована, бралася за будь-яку роботу, допомагала нашим героям, брала участь у шкільних акціях, збирала бокси. За 4 місяці наплела 11 кікімор, колективно було сплетено до 20 маскувальних сіток, в'язала багато пар шкарпеток, відправляла пораненим у шпиталі листи з підтримкою, обереги, виготовляла мотанки. Пишаюся тим, чим займалася.

Через деякий час, на жаль, уже не змогла поєднувати волонтерство з навчанням. Життя потроху поверталося в нормальний режим.

Зараз же, з жахом згадуючи ці події, що перевернули моє життя з ніг на голову, розуміючи, що пережила, з якими складнощами стикнулася, я стала  серйознішою і більш практичною в різних складних ситуаціях, більш витривалою та психічно загартованою людиною.