Я сама проживала в Хотині, куди переселилась з прикордонної зони. 24 лютого була на роботі в Сумах, працювала в кофейні. Мені подзвонили о четвертій ранку і сказали, що треба тікати. Я все зібрала: чемодани, речі, ліки першої необхідності, бо маю маленьку доньку. Але ми залишилися. Я подумала, що ми нікуди не будемо виїжджати, будемо стояти до останнього на Сумщині. 

Світло було з перебоями, погодинно. Не було продуктів, не було де купити олії, бо люди скупляли все. Магазини були зачинені, дуже важкий був доступ до банкоматів, аби зняти кошти. Люди були в шоці, не розуміли, що робити. Навіть в магазинах двері вибивали, щоб щось на перший час купити. Крім того, що війна дуже багато внесла свого, а ще ситуація з чоловіком не дуже гарна сталась. Це було занадто важко і тяжко.

У мене не дуже гарні відносини були з чоловіком: він на мене руку піднімав. Я вирішила забрати дитину і поїхати. 

Я отримувала на той час колосальну підтримку. Звичайно, це були психологи, ближні люди і батьки. Підтримка людей – це добре, але мені потрібна була підтримка і лікарів, тому я мала змогу ще проходити трішечки лікування, ліки приймати. Дуже важко: і депресія, і нерозуміння, що далі буде, і будинок, який залишився на прикордонній зоні, його розбомбили майже. 

Я не бачу свого майбутнього, бо ще війна. Як війна закінчиться, можна буде щось будувати. А як будувати, якщо всі наші чоловіки, наші українці, мужньо захищають нас? Ми робимо те, що в наших силах: зараз допомагаємо  сітки плести військовим, щоб якось підтримати їх. Майбутнього я поки не загадую собі, бо це нереально.