Віра Дмитрівна дуже тяжко переносить свою самотність і всі події, що відбуваються перед її вікнами. І нікуди від цього не дітись, адже будинок стоїть на самому кордоні.

Згадую, як до війни ми всьому раділи, як наші діти росли, всі чогось прагнули. Хоч і жили небагато, але все одно краще. А прийшла війна – і все…

Першого дня нашою вулицею повз мій будинок моталися танки. Були перебої і з водою, і зі світлом. 2016 року я залишилася одна; чоловік помер, діти опинилися на тому боці.

Отримували ми із чоловіком допомогу від Ріната Ахметова, а коли чоловік помер, я сама отримувала. Це була велика підмога.

Біля мого будинку перекрили дорогу, тепер живу на лінії розмежування. І хотіла б я цього не бачити і не знати, а подітися нікуди. Чую кожен постріл, у мене всі дні та ночі неспокійні, всі сім років. Тільки трохи затихне, і знову…

Швидше б закінчилося це неподобство, щоб можна було вільно спілкуватися з дітьми.