Початок війни для Тамари Тітової збігся з днем народження зятя. З того часу обстріл у місті став постійним. Раніше було страшно, а тепер люди навіть навчилися не зважати на них.

Перший день я запам'ятала, у мого зятя був день народження. Ми не встигли з'їсти торт, як зателефонували зі станції і сказали, щоб ми ховалися. Діти побігли до підвалу, а я ще додому пішла. Тільки лягла, чую – вибух! Це у сусіда дах зірвало. Я бігцем у підвал. З цього дня й почалися обстріли, то до хати потрапило, то ще кудись.

Я собі в льоху місце обладнала і там ховалася, коли стріляли. А як затихне – виходжу та дивлюся, що змінилося. Одного разу вийшла і бачу, що в мене вікон нема і веранду рознесло. Я, як спромоглася, шматочками скла заліпила, так і залишилося. Вже мені 73 роки, ремонт нема кому робити. Добре, що двері лишилися. Сусіди постраждали більше.

Велика подяка Рінату Ахметову за гуманітарну допомогу, я її весь час отримувала. За рахунок цього ми й вижили, були запаси круп та цукру. Дуже я вдячна його Фонду.

За сім років ми всі тут не те, щоб упокорилися, атрофувалися. Вже не надаємо значення, коли десь стріляють. Чесно кажучи, нічого хорошого не чекаємо, тому що все продовжується і просвіту ніякого не видно.

Хочу здоров'я, тому що від нервів стільки було болячок за цей час просто жах. Хочеться вижити, та й годі.