Золотухіна Поліна, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 80" Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткачук Еліна Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я рахую дні, скільки я живу зовсім іншим життям, стає сумно. Я пам’ятаю той швидкий та початок, і поки що лише сподіваюся на кінець. Початок був незрозумілим, і страшним. Тоді усі новини були про війну, в яку ніхто не вірив, бо думав: яка війна у двадцять першому столітті?(Це було 23 лютого). Повертаюся зі школи, в гарному настрої, бо відмінили контрольну роботу.

На вулиці до мене підходить чоловік і питає: «Дівчинка, підкажи, де тут військкомат?» Я відповідаю, що не знаю, та на душі стає моторошно.

Дзвоню матері, розповідаю про це, вона мене заспокоює і каже швидше йти додому. Ввечері о 22.35 я закінчила робити уроки та нарешті лягла у ліжко. Засинаючи, я думала про війну, але відганяла ці думку, я була не готова. Настав ранок. Той самий ранок. На годиннику 4 ранку. Я прокинулась, як мені спочатку здалося, від звуків феєрверку, подумала: «Ну що тут такого?»

Тільки потім все зрозуміла… Почалась війна.

Я побігла до батьків, спокійно сказала, що почалась війна. Вони вже прокинулись, дуже міцно мене обійняли. Я змусила поїхати усіх до бабусі у Харківський області. Швидко зібравши речі, сидимо у тиші, але кричимо у душі. До нас прийшли мої сестри, і ми поїхали разом. Дорогою я бачила військових, техніку, налякані очі людей у сусідніх машинах. Та ось тільки я не відчувала нічого: ні злості, ні суму.  Зрозуміла лише те, що в мить подорослішала.

Я вже не бачила світ таким яскравим, яким він був до війни. Я була з собою один на один, у колі сім'ї я була самотня. Коли ми приїхали до бабусі, я вперше побачила ії сльози.

Я жила у безпеці вісім місяців, мої батьки лише три. Кожен день я читала новини. Бабуся змусила мене видалити їх. Я послухала. Батьки поїхали, я знов залишилася сама. Але то було вже не дивно, тепер я відчувала себе дорослою у своїї 13 років. Пройшло ще 4 місяці, я переїхала до Харкова.

Коли чула вибухи, то завжди собі казала: «Дитинка, все добре».

Саме так я спілкувалася з маленькою собою, яка жила десь глибоко вже в дорослій людині і яка плакала та кричала від болі за свій дім, за своє місто, за своїх знайомих. Мене не підтримував ніхто, я була сама у себе, і це добре. Пройшов час, і прийшло розуміння ,що треба жити далі, і я почала жити. Повернулася до улюблених танців, якими займалася на той момент вже 9 років, почала вчитися у школі, спілкуватися з людьми, зацікавилась психологією. Це допомагало мені. Час пройшов швидко.

Я дорослішала з кожним днем нової реальності: кожен день вибухи, вже як традиція, і тільки одна думка в голові: «Ага, сподіваюсь це все?» 

Відключення світла по 4 доби, холод вдома,  загибель людей, нові трагедіїї. І зараз це нормально. Це страшно, але факт: ми живемо в ненормальній реальності, яка стала звичної.

Зараз мені 15 років, я в Харкові вже 2 рік, навчаюся у підземній школі, займаюсь танцями, та ще не знаю добре, хто я, і намагаюся розібратися. Мені 15, але здається інколи, що  вже 65. Мені досі боляче за те, що коїться. Але тепер є мета - стати психологом, щоб допомагати таким, як я, та військовим. Я дякую Богові та ЗСУ, що жива.