Чекотун Ілля, 10 клас, Ліцей "Наукова зміна"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чекотун Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – дата, яка змінила життя всього українського народу. Дата, про яку кожен українець буде згадувати із ненавистю, бажанням помсти і скорботи за життя до цього ненависного дня. Як такий день, на перший погляд нічим не примітний і безтурботний, міг кардинально змінити українців і їх життя?

Як цей день змінив життя моєї сім'ї і всіх навколо? Давайте повернемося у минуле, у 24 лютого 2022 року.

6 ранку. Нічого не віщує біди. Раптом я просинаюся від того, що я чую, що мама розмовляє по телефону і їй передають слова, цитую – “Почалась війна”. На той момент тато і найстарший брат були у Києві, працювали, а я залишився в Херсоні з мамою і старшим братом. Після цих сказаних слів в нас зупинилось серце і почалися з'являтися питання: Як? Що? Чому? Цього не може бути! Ми почали суперечити самі собі, думали, що це все сон…

Але це був не сон… І ми усвідомили це, коли через секунду почули потужний вибух в районі нашого вокзала.

Ми всі перелякалися, почали метушитися, збиратися, але нам не було куди тікати, було вже пізно, російські війська почали заходити з усіх сторін, почали масово заїжджати в місто, і ми залишилися в Херсоні разом зі своїми страхами і відчуттям шоку. Я ніколи не забуду як в перший день ми втрьох, починаючи зранку, дивилися весь час новини, чекаючи на покращення ситуації, не забуду як літаки, грохочучи своїми реактивними двигунами, пролітали над нашим домом, лякаючи всіх мешканців міста.

Я ніколи не забуду ці місяці окупації…

Як ми з мамою кожен день ходили по аптеках і магазинам, шукаючи потрібні ліки і їжу, як неперервні колони рашистської техніки їздили по нашому асфальту, як вони бомбили нашу інфраструктуру, наші будинки, які так і стоять з розбитими вікнами, чекаючи на їх найскоріше відновлення. Але незважаючи на всі аспекти окупації, ми змогли виїхати в Київ, але не все було так просто… Ми виїхали лише з четвертого разу.

Перші три рази не увінчалися успіхом, бо хто ж, як не наші вороги, не пускали мирне населення до їхніх рідних, пригрожуючи їм здути колеса, якщо не розвернуться і не поїдуть в протилежному напрямку.

Перші два рази ми пробували виїжджати разом з нашими знайомими через Снігурівку. Спочатку, в обох випадках, все було добре, ми проїхали всі блокпости аж до того, який розташовувався до в'їзду в населений пункт. Ми думали, що нашої черги також чекати недовго, але не так сталося, як гадалося. Ми простояли у черзі 7 годин, що в перший, що в другий раз, і обидва рази чекали, чекали і чекали аж до того моменту, поки орки не сказали, що якщо ми не розвернемося, то вони будуть стріляти по машинам.

Ми зрозуміли, що краще не ризикувати і поїхали назад у рідне, окуповане місто. В третій раз ми виїжджали вже з маминими знайомими через інше село.

По дорозі туди ми налічили більше блокпостів, ніж коли ми їхали через Снігурівку, але вони не були такими серйозними, щоб ми там довго стояли. Тож ми знову доїхали до блокпоста, на якому простояли приблизно 4 години до моменту, коли перестали пускати машини на в'їзд, тож ми, засмучені і втомлені, розвернулися і попрямували додому. Але на четвертий раз сталося чудо! На тому блокпості, на якому ми виїжджали в третій раз, нікого не було і ми спокійно поїхали собі далі, зрадівші, що нам вдалося просунутися трохи вперед.

Але коли ми зрозуміли, що у нас майже немає перешкод, щоб попасти в Київ, окрім блокпостів, то ми спокійно видихнули і вже розслаблені поїхали далі, у Кропивницький.

Після ночівлі в готелі у Кропивницькому ми поїхали через Умань до головної дороги “Київ-Одеса” і нарешті, через декільки годин, ми були вже в столиці біля своїх рідних. Я довго сумував за Херсоном, довго не міг звикнути до нового міста, до нової школи, до нового колективу, але з часом я став потихеньку звикати до життя в столиці і в мене почало з'являтися почуття впевненості.

Цим літом, після двох з половиною років відсутності в своєму місті, я зміг потрапити в Херсон на тиждень. Це були незабутні емоції!!!

Зразу після заїзду у місто я зміг помітити, що воно дуже заросло і змінилось за цей час і було порожнім. Коли ми зупинилися біля нашого будинку, я побіг на свій дитячий майданчик, на якому я провів своє дитинство. Спогади нахлинули і я ледь стримував сльози. Це дуже круто приїхати туди, де народився і виріс!  Слава Україні! Героям Слава!