Цемкалова Марія

9 клас, Харківський ліцей №18

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гирка Любов Василівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

«Вкрадений рік життя»

Під снігом дихає весна

І гріє сонце поцілунком.

Початок відліку - війна!

Й Земля з кривавим візерунком...

24 лютого… Того дня я прокинулася від гучних вибухів, зарево від яких побачила з вікна свого будинку.

Я пам’ятаю  розгублені мамині очі, невдало прикритий страх. Цього ж дня я вперше побачила ворожі танки на вулицях свого рідного селища. 

В одну мить все змінилося: закінчилися шкільні навчання, зустрічі з друзями, не стало безтурботного життя, сповненого щемливих мрій, подій і сподівань… В цей день моє життя перевернулося, і я зрозуміла, що так як було раніше, вже не буде ніколи. Здається, я одразу подорослішала. 

Той рік був наповнений неабиякими емоціями та подіями: ми навчалися онлайн та офлайн, проводили шкільні заходи, з яких особливо запам’ятався новорічний концерт, проводили багато часу разом, будували плани на майбутнє. Водночас готувалися до свята останнього дзвоника, якого через пандемію не було в минулому році. Не судилося йому бути і в цьому році. Натомість,

над головою постійно літали ворожі літаки та гелікоптери, вдалині було чутно вибухи, через селище постійно рухалася ворожа техніка.

Пізніше зникло світло, зв’язок та інтернет.

А потім почалося справжнє пекло: постійні обстріли навколо, нескінченно довгі дні та ночі в холодному підвалі, страх за своє життя та життя своїх рідних. Я опинилася у повному вакуумі. Виходити з двору заборонялося. Я жила надією, що незабаром наші військові нас звільнять і це жахіття нарешті скінчиться. За переживаннями не помітила, як промайнули весна і літо.

Ворожими снарядами були знищенні школа, спортзал, літній майданчик де ми раніше збиралися з друзями, житлові будинки.

Я не вірю в бога, але мама заставляла молитися. При свічках я багато читала, зокрема, твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та деяких відомих філософів. Завдяки цьому я витримала і дочекалася визволення.

Однак, випробування на цьому не скінчилися. Через активні бойові дії в нашому районі я разом з сім‘єю змушена була покинути рідну домівку, свою малу батьківщину і виїхати в безпечне місце - до Харкова. Але душа моя залишилася там, в рідному Дворічанському краї, серед мальовничих берегів сріблястого Оскола, білих схилів крейдяних гір, біля гнізда лелек, які оселилися в садку…

Тільки зараз я зрозуміла бабусин вислів: «Болить душа». Вона дійсно болить і щемить, а серце сумує і плаче. Я розумію, що не дуже скоро повернуся додому, але постійно мрію   про це і загадую тільки таке бажання. Я впевнена, що воно здійсниться. 

А ще я зрозуміла, що ніколи не треба боятися починати все спочатку. Адже там, де ми ставимо крапку, життя починається з великої літери.