Панченко Дарія

10 клас, Гребениківський ліцей Великомихайлівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Синишен Анна Юріївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна… Раніше це слово асоціювалося у мене із чимось далеким і нереальним, якщо не сказати більше – страшним і незрозумілим. Як багато разів бачила війну на екранах телевізорів, чула про неї в новинах, але ніколи не уявляла, що це може статися в нашій країні. Це все було раніше, у, здається, такому далекому і спокійному минулому.

Момент усвідомлення прийшов до мене тихим і моторошним ранком, коли сонце ще тільки-но почало з'являтися над обрієм.

За вікном було тихо, і цей вранішній спокій наповнився віддаленими вибухами, селом покотився гул, який озивався тривожним лаянням собак.

Відчуття, яке мене охопило в той момент, важко описати словами. До кімнати забігла стривожена матуся. Побачивши, що я не сплю, мовчки вдивлялась в мої злякані очі кілька секунд. Потім ми розбудили Наталку, мою молодшу сестричку. Це було поєднання страху, обурення, збентеження та відчуття безпомічності. Несподівано для себе, заспокоїлась, зібралась: не можна панікувати, адже так навчав мене тато, який на той час вже був в АТО. Все, що мені залишилося, це вірити в те, що все обійдеться, інакше я просто не змогла б витримати той невизначений стан.

Після початку повномасштабної війни в Україні, життя моєї родини та мене особисто змінилося назавжди. Ми живемо в Одеській області, на кордоні з Придністров’ям. Дякую Господу та нашим захисникам, які не допустили, щоб нелюди дійшли сюди. Лінія фронту далеко, але вибухи від роботи ППО, ракети, які пролітали над головою, моторошні вибухи… страшно, та я трималась мужньо. Допоки одного разу не пролунав телефонний дзвінок. Зблідле обличчя мами, сльози, тиша. В голові відразу ж промайнуло найстрашніше…Я відчула себе порожнім місцем, нічим і ніким, мене просто не стало. Не знаю, скільки часу я була в такому стані.

Прийшла до тями, коли, неначе здалеку, почула мамине: «Він живий, чуєш, Даш, живий!» Мого тата було важко поранено.

Напевно, це і був той зламний момент, коли я усвідомила сповна, що таке війна, коли моє серце заповнила лють, ненависть до клятих нападників! Проте, разом з тим, я відчула надзвичайну силу в собі. Боротися! Відстоювати! Перемагати!

Кожен день тепер наповнений стресом і небезпекою, але ця війна показала не тільки моїй родині, а й усій країні, що ми єдині у меті.

Я побачила багато сильних і відважних людей, які готові були жертвувати своїм життям за моє майбутнє, за майбутнє своїх дітей, за майбутнє України.

Війна змінила моє ставлення до багатьох речей у житті. Вона навчила мене цінувати мир, щасливі миті з рідними й друзями, і вірити в краще. Вона нагадала нам усім про важливість патріотизму, об’єднання і підтримки одне одного в складний час.

Закінчуючи свою історію, я хочу сказати, що війна – це страшна реальність, яка може стати частиною життя будь-якого. Проте вона також може навчити нас бути сильними, відданими та гордими за свою країну. Моя історія – це не тільки історія війни, але це також історія надії, єдності й віри у майбутнє. З нами Бог, з нами наші незламні захисники – перемога буде за правдою, а, значить, - за нами!