Малєєва Маргарита

9-А клас, Запорізька гімназія № 84

Вчитель, що надихнув на написання есе: Федорів Світлана Анатоліївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Історії бувають різні. Є історія виникнення життя на землі, історія становлення та розвитку країн, історія людства. Історії можуть бути веселими, повчальними, сумними. Моя історія інша. Підібрати до неї правильне слово дуже важко та, мабуть, навіть неможливо. Моя історія – це історія про війну…

Війна… До 24 лютого це слово я бачила у книжках, чула по телевізору, інколи дивилась новини з подіями десь далеко, не тут, не в Україні. Це слово навіювало спогади про дитинство моєї прабабусі та завжди здавалось неймовірним та тим, що ніколи не прийде у мій дім. Вже у 2014 році я, мала, п’ятирічна дитина вже щось почала розуміти, адже в родині залунали прикрі та гіркі слова: АТО, Донбас, напад, вибухи. Проте, саме ранок 24 лютого 2022 року остаточно розділив життя та думки на «до» та «після». Почалась повномасштабна, кривава, непередбачувана, безглузда та жорстока війна.

Країна здригнулась від перших вибухів, гулу літаків та перших жахливих новин. Стало зрозуміло, що це не кіно, не книжка, не чиясь розповідь та навіть не сон. Першими думками був розпач, гнів, жах та шок. Перші сирени повітряної тривоги розірвали приємне марево ранкового сну, криком своїм змушували людей ховатися, проте в перші дні викликали у багатьох заперечення та паніку.

Я ніколи не забуду те відчуття слабкості, метушні та всепоглинаючого жаху. Було незрозуміло, що буде далі…

Єдине, що було відомо, це те, що розпочався страшний, але не відворотній шлях боротьби за свою країну.

У кожного українця постало запитання: «Що робити?». Хтось виїхав з країни, рятуючи своїх дітей та себе. Хтось вступив до лав захисників та став боронити нашу землю. Хтось допомагав покинутим тваринам, долучався до руху волонтерів, готував їжу, координував та надавав прихисток переселенцям. Країна згуртувалась. Всі зрозуміли, що не буває маленьких справ. Граючи у шахи, дівчинка збирала гроші для ЗСУ. Я бачила, як продають сувеніри, мило ручної роботи, як співають пісні біля торгових центрів з однією метою: допомогти країні та зробити свій внесок у наближення перемоги.

З перших днів війни мої батьки зі мною та зі своїми друзями почали викладати пости у соціальні мережі із закликом підтримати наших бійців на передових позиціях. Неймовірно, але на це прохання відгукнулось дуже багато людей. Роботи було багато, адже запоріжці несли речі, їжу, ліки, посуд, гроші, предмети гігієни... Я фасувала, пакувала, перебирала, складала та записувала у блокнот все те, що ми отримували від небайдужих мешканців нашого міста та прилеглих сіл.

Я ніколи не забуду, як черги в аптеках просто розсувались, коли чули, що ми купуємо ліки для хлопців з тероборони, як продавець зі складу виніс усі поліетиленові плащі від дощу та віддав їх просто так, без грошей взагалі… Друзі та батьки розвозили це все у волонтерські штаби, лікарні, прихистки для переселенців. Мені запам’ятався випадок, коли до нас прийшла бабуся із сусіднього під’їзду. Вона принесла двісті гривень та свою куртку, яку зняла з себе зі словами: «Передайте її, будь ласка, можливо, комусь вона потрібніша».

Саме тоді я зрозуміла справжнє значення слів: «Разом до перемоги!». Також, це стало мотивацією продовжити робити цю справу та не зупинятись. Потім були маскувальні сітки та окопні свічки, теплі шкарпетки та смаколики, які ми допомагали робити у волонтерському центрі. І ще багато чого...

На щастя, ми змогли повернутись до навчання, хоч і онлайн. У нас є багато обмежень та постійно лунають сирени. Життя змінилось докорінно і я змінилася теж. Я розумію, що як раніше вже не буде ніколи... Я бачу зруйновані міста, я чую прикрі новини, але я вірю... Вірю у те, що Україна обов’язково переможе! Вона буде прекрасною, квітучою, сучасною, незалежною! Війна ще раз довела, що не існує маленьких справ. Існує тільки відданість, згуртованість, віра, надія та впевненість, що «Україна понад усе!».