Олена Зінчук, майстер
Державний професійно-технічний навчальний заклад «Красилівський професійний ліцей»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя війна почалась ще навесні 2014 року і продовжується  до цих пір. 

Я, Зінчук Олена, мешканка маленького шахтарського містечка Гірське Луганської області, звідки починався  в Україні світанок. Там був мій власний будинок, вся моя родина, моя Земля, то була моя Батьківщина, де я працювала, виховувала з чоловіком своїх дітей, але життя таке непередбачуване… 

24 лютого 2022 року почалась повномасштабна війна. В Україну  прийшла біда, горе, розруха, тривога, страх.  

Війна… Я особисто не хотіла вірити в те, що вона буде, але це сталось. Ранок того дня мав бути як завжди  – ранкова кава, чай, збирання на роботу, якісь справи, турбота тощо, але не в той день. Прокинулись ми від потужних вибухів о 5:00 годині ранку. Перше, що було  зроблено, це дзвінок  до дітей: «Як ви?». Відповідь: «Вже в підвалі».  Вже добре, що діти в безпеці (подумалось мені). Паніки не було (бо вже звикли), була тривога за дітей, внучку. Що буде? Що робити? Як жити далі? Новини по телебаченню невтішні. Наступ продовжується. Люди їдуть з України. Шок! Ось вже закінчується лютий, наступає березень, наші славні воїни ЗСУ тримають лінію фронту,  як можуть, обороняють Луганщину, але дістається всім. Ми майже з підвалів не виходимо: постійно йдуть бої, але чуємо, що нашим хлопцям немає чим відбивати атаки «рашистів». Світло ще було в ті моменти,  і коли було тихо ми вмикали телебачення і дізнавались з новин, що відбувається в Україні, на фронті, як президент шукає допомогу для оборони.  Я завжди вірила і вірю в нашу перемогу.  

В магазинах вже були пусті полиці. Хліб почали возити з Бахмута по одній буханці на руки.

Чергу займали з 5:00 годин ранку, не зважаючи на бойові дії, ранковий холод, чекали та молили Бога, щоб «хлібна машина» дісталась до нас.  Вдома вже закінчувались запаси крупи, борошна, цукру, олії та гроші були тільки на придбання хліба (ціна однієї хлібини була завищена у два рази). Ціна  м’яса – захмарна.

Мій чоловік з синами   працювали на шахті  до  05.04.22р.  Це  була остання зміна. 06.04.24 р. з шахти перестали качати насоси воду, іншими словами шахту почали топити, бо не було світла. 

Лінію фронту  пробили, ЗСУ відступають. Людей вивозять в тил або хто куди своїм ходом. 01.04.24 р. ми  з чоловіком провели дітей з внучкою та свахою на евакуаційний автобус. 

Була домовленість з  «рашистами», що з 10:00 ранку до 12:00 мав бути  «зелений коридор». Вивозили до міста Бахмут, а там на поїзд везли в Київ, Львів, Хмельницький. Так мої діти приїхали  на Хмельниччину в село Малі Пузирки, звідки родом моя сваха, а 07.04.24 р. я з чоловіком та свекрухою (75 років) і маленьким сином виїхали під обстрілами. Натрапили на засаду, але втекли. Покинули свій дім. У місті далі залишатися було вже важко, світла не було, води не було, газ перебитий, шахта затоплена, школу-інтернат розбили. Нова пошта, Укрпошта, банки закриті – грошей немає, бензин 100 грн. за 1 літр… Це жах. Коли доїжджали до Бахмута, то з’явився  зв’язок, зняли гроші, заправили машину – їдемо далі до  рідних. 

Приїхали в село. Голова сільської ради знайшла нам будинок, завезли ліжка, стіл, підлаштували  піч.  Люди, які нам надали житло,  привезли картоплі, сала, олії, борошна, цукру, цибулі, моркви, консервацію. Пізніше дали посуд.    Три  дні ми  спали, насолоджуючись тишею. 

Ось так ми опинилася в Хмельницькій області, потім стали на облік  як ВПО. Потроху приходили в себе, ми були всі разом – вся родина.

Коли ми виїжджали,  думали, що на два тижня. Була віра, що ЗСУ відіб’ють окупантів… Але вже 2,5 роки  моя Луганщина під окупацією.

Зараз я працюю у ДПТНЗ «Красилівський професійний ліцей» майстром виробничого навчання  кухарської справи. 

На сьогоднішній день старший син у лавах ЗСУ, менший син у Дніпропетровській області,  працює в місті Першотравневе на шахті ДТ Ахметова. Внучка ходить до школи в селі.