Нянькіна Вікторія, 9 клас, Слов'янський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 8

Вчитель, що надихнув на написання — Заярна Олена Вікторівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Яке це страшне слово «війна»… Воно 24 лютого 2022 року назавжди розділило наше життя на до та після. Мене звати Віка.  Хочеться  розповісти вам історію мого шляху довжиною майже в 1000 днів.

Мені зараз 15 років, і  я бачу війну вдруге. Моя родина з міста Слов’янська, що на Донеччині.

У 2014 році я була ще малою і на той час мало що розуміла, але коли все почалося знову в 2022 році, то навіть  не могла собі уявити, які будуть наслідки і як довго це триватиме. Не вірилося в реальність того, що відбувається. Здавалося, що наступного дня  буде так, як раніше.

Війна… Скільки в цьому слові жорстокості, агресії, болю та сліз, лиха та страждань. Мільйони скалічених доль та втрачених життів, зруйнованих дощенту міст і спалених сіл - усе це наше страшне сьогодення.

Я ніколи не забуду, як ховалися в підвалах: і ми, і маленькі діти, і старенькі люди, і навіть тварини.

Пам’ятаю, як наші знайомі, друзі, рідні змушені були тікати та покидати власні домівки лише з тими речами, які змогли взяти в руки. Я на власні очі бачила, як летять ракети над моєю домівкою - це було настільки страшно, що словами не передати. Саме після того моя родина прийняла рішення про тимчасовий переїзд до більш безпечного міста Кам’янського на Дніпропетровщині. Важко було нам усвідомлювати, що покидаємо рідних, свою зону комфорту, друзів, роботу та улюблені  речі. Та найважче - залишити дідуся. На жаль, так сталося в нашій родині, що напередодні війни від хвороби померла бабуся й дідусь залишався сам. Ми дуже за нього хвилювалися, а він за нас.

Ось ми в новому місці. Нова місцевість, нові люди та знайомства. Кожен день ми проживали з надією, що ось-ось, ще трішки - й додому. Чекали кожного дня, на ці до болю важливі слова, коли в рідному Слов’янську не було світла, води, газу: «Дівчатка мої, усе гаразд!» Ми познайомилися з чудовою родиною. З перших днів нашого приїзду вони нам допомагали  всім: продуктами, речами, засобами особистої гігієни та облаштуванням орендованого житла. Мама пішла працювати, а я допомагала їй удома та намагалася вчитися. Поступово ми почали звикати до всього нового. Удома, у Слов'янську, у той час, майже всі крамниці були зачинені, тому купити продукти, ліки, корм для тварин було дуже складно. Моя мама працювала майже кожен день, щоб допомогти рідним, щотижня ми надсилали  автобусом посилки до рідного міста.

У дідуся був  один  собака, шість котів та ціла купа покинутих тварин, яких він намагався рятувати.

Коли були вихідні в мами, ми ходили до зоомагазину в нашому районі, допомагали приймати та виставляти товар, прибирати, а натомість нам давали мішки з кормом як для котів, так і для собак. Це було нашою маленькою перемогою над труднощами й робило нас щасливими. Я почала замислюватися над тим, що такі  випробування роблять мене сильнішою, а значить треба було через це пройти. Так ми прожили майже рік у Кам'янському, але дуже хотілося додому.

І ось ми вдома...Не знаємо, як краще було б зробити, але вирішили так. Разом легше, спокійніше. Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду на нас чекає вільне та щасливе життя. Життя у своїй країні, оселі, зустрічі з друзями... Ми навчилися цінувати  по-справжньому все те, що мали й маємо. Ось така моя історія. Чистого та мирного неба всім нам! Бережіть себе та близьких.