Максименко Микита, 9 клас, Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №9 Мирноградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саєнко Юлія Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пройшло вже тисячу днів, як наше мирне життя змінилося на краще, а також на гірше. Війна стала невід'ємною частиною нашого змісту. Я живу в Мирнограді, місті, яке довгий час залишилося в тіні небезпеки, але з кожним днем ​​відчуття тривоги стало все сильнішим. Усе почалося зранку 24 лютого 2022 року, коли все раптово прокинулося від гучних вибухів. Це була справжня жахлива реальність, яка заставила нас зрозуміти, що більше нічого не буде, як раніше.

Спочатку мені було важко усвідомити, що це не просто якийсь страшний сон. Коли почалися обстріли, я прийшов до школи, сподіваючись, що все це - лише миттєве непорозуміння.

Але кожен новий день підтверджував, що війна - це справжня загроза. Я не міг не думати про батьків, які чекали на новини про наших героїв, і про друзів, які раптом зникли зі зв'язку.

Війна змінила не тільки наше місто, а й мене. Я став більш зрілим, почав усвідомлювати важливість підтримки один одного. Навчання онлайн стало новим викликом. І хоча спочатку було важко, я зрозумів, що можу допомогти не тільки собі, а й однокласникам. Разом ми об'єднувалися, ділилися знаннями, підтримували одне одного в ці важкі часи. Я відчув, що спільно ми можемо подолати будь-які труднощі. Моя сім'я і я намагалися залишитися сильними. Під час бомбардувань ми збиралися разом у підвали, сподіваючись на краще.

Ми говорили про майбутнє, про те, як відбудуємо наше місто після перемоги. Я вірив, що це не назавжди, що одного дня ми повернемося до мирного життя.

Сьогодні, через тисячу днів війни, я все ще вірю у перемогу України. Це віра, яка дає мені сили щодня прокидатися і продовжувати вчитися, мріяти про краще майбутнє. Я знаю, що ми, молоде покоління, будемо відбудовувати нашу країну. Я пишаюся, що я - українець, і що, незважаючи на всі випробування, ми залишаємося сильними та єдиними. Перемога обов’язково прийде, і я буду готовий прийняти її з відкритими обіймами.

Мирноград зараз нагадує місто-привид. Вулиці, які раніше були наповнені сміхом і радістю, сьогодні спустошені.

Будівлі, які колись обслуговували домівки, тепер перетворилися на руїни, а інфраструктура - на мішанину бетону та металу. Пам'ятаю, як багато тут було життя - школи, магазини, парки, де ми проводили час з друзями. Але тепер це лише спогади. Місто, яке я любив, стало небезпечним і непридатним для життя. Я не можу не відчувати гіркоти за тим, що сталося, але попри все це я вірю в його відновлення. Вірю, що одного дня знову побачить, як на цих вулицях гуляють діти, а в будинках лунає сміх.

Кожен ранок, прокидаючись, я відчуваю, що за нами стоїть не лише історія, а й мрії мільйонів людей, які прагнуть миру і свободи.

Я вірю, що скоро ми зможемо знову ходити вулицями наших міст без страху, обіймати своїх рідних і відбудовувати те, що було знищено. Моя віра в перемогу - це не просто сподівання, а свідчення того, що ми разом, і наші серця б'ються в унісон за мирне майбутнє. Наша країна відродиться з попелу, як фенікс, і я знаю, що, незважаючи на всі труднощі, ми не зламалися і не здамося. Україна обов'язково переможе, адже за нами стоять правда, справедливість і невичерпна сила духу.