Ніна Баранова:
– У мене обширний інсульт. Ледве я піднялася. Уже сьомий місяць чи восьмий, із грудня. Через війну.
У хаті побите все. Завалилася стіна повністю, жодного вікна цілого не було. Наймали людей. Грошей-то немає. Заліпили ганчірками дірки. Все-все ж побите.
Я знаходилася в будинку. Був вечір, 15 хвилин на десяту. Я підсипала грубку і лягла. Лягла, чую – бабах. Чоловік спав в іншій кімнаті. Вікно полетіло йому на ліжко. Він встав і каже: «Гади, що ж ви робите? Що ж ви робите?» – каже. А потім другий снаряд – у дворі. Величезні болванки.
Іншим разом я спала, і мене завалило з вікном разом, зі стіною.
Коли стріляли, страшно було, так лягали спати одягнені, у штанях, у шкарпетках, у куртці.
Я заснула і на мене як завалилося все, з вікном разом, шибками. Скло, як діаманти, начепилось на мене. Чоловік спав, хвилею вікно винесло і на нього полетіло, на ліжко. Тут скла стільки було! Сусіди допомогли, все позамітали, повигрібали.
Олександр Баранов:
– Я-то своїми руками нічого не роблю. Я сліпий і глухий. Мене як торохнуло – я оглух, і зору в мене немає.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
