Борзенков Максим

10-Б клас, Харківський Ліцей N 162

Вчитель, що надихнув на написання: Кучер Ольга Анатоліївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

У кожного з нас є своя історія про те, як він дізнався про початок війни. Чимало людей було за кордоном, переважна більшість - у себе вдома.

Тож сьогодні я хотів би розповісти свою історію про те, як усвідомив, що життя не буде таким, яким було раніше.

Двадцять четвертого лютого я прокинувся від того, що всі розмовляли, я не розумів, у чому була причина таких ранніх розмов. Не знав, котра була година, але чітко усвідомлював, що збиратися до школи було ще зарано. Через деякий час до кімнати увійшла моя мати, я запитав, що відбувається, і вона відповіла мені: “Почалась війна”. У той момент я був шокований, був у стані невідомості, не розумів, що відбувається. У той день дуже хотів піти до школи, навіть не розумію, звідки в мене було таке бажання, але я дуже хотів. Напевно, це було пов’язане з тим, що за місяць до того я захворів і тривалий час не відвідував заняття. І ось уже два дні я знову в школі. Двадцять третє лютого був останній день, коли я бачив своїх однокласників у повному складі.

З часом дізнавався все більше, переписувався з однолітками, друзями, з усіма, кого знав. Я моніторив усю інформацію. Пізніше до нас приїхали родичі з Північної Салтівки, і ми були разом.

Коли я виходив на вулицю, чув автоматні черги та потужні вибухи, артилерійські залпи. Уночі було гучно, літали ракети та винищувачі.

Я чітко пам’ятаю один випадок: ми сиділи в підвалі через обстріли. Якийсь час сиділи в тиші, в абсолютній, було щось гнітюче. Невідомо звідки почав доходити звук чогось гучного. Більше й більше, гучніше й гучніше, і в якийсь момент цей звук проноситься над нашим будинком. Я запам’ятав звук реактивного двигуна на все життя. Це був ворожий винищувач, який запустив ракету на Кадетьский корпус, тоді постраждало багато курсантів, деякі загинули...

Через два тижні я з сестрою виїхав до Німеччини. Пройшло чотири місяці - і ми повернулися. Обстріли Харкова продовжувалися щодня, працювало ППО. Вибухи були, але мені чомусь вже не було так страшно, як до прольоту ворожого літака у березні. Згодом почався навчальний рік, і тільки через ще п’ять з половиною місяців я зустрівся зі своїми друзями. Минали дні, тижні, місяці, я навчався та зустрічався з друзями. Літо дві тисячі двадцять третього року я провів зі своїм другом.

І от зараз я пишу цей твір у той час, коли йде війна, вже майже два роки йде війна, і я не знаю коли вона закінчиться...