Красношлик Валерія

10 клас, Утківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання: Гончаренко Наталія Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна прийшла в мою країну, коли мені було шість, зараз - п’ятнадцять. Вона забрала майже два роки мирного життя та дев’ять років спокою України. Страшна «чума» вбиває і калічить, рве на шматки душі і серця. Важкі спогади постійно клубочяться у думках і не відступають. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року - ця дата змінила життя кожного українця.

Моя історія почалась з раннього підйому та болючого буденного питання: "Мамо, чому ти плачеш?" І відтоді кожен мій день - це 24 лютого. З того самого ранку час ніби зупинився для мільйонів українців… Хтось вирішував, чи виїжджати кудись, де безпечніше, а інший залишався боронити рідну Батьківщину - обирав стояти до кінця, чого б це не коштувало, і робити все для перемоги. Я зі своєю сім'єю лишилася вдома. Довгий час не могла усвідомити, що сталося. Спочатку я, як типова налякана людина, сиділа вдома, тому не можу сказати, що на той час робила щось вагоме для нашої перемоги. Проте, хочу розказати про людей, які вивели мене з цього стану та , як на мене, зробили величезний внесок у нашу майбутню перемогу. Це люди, з яких я беру приклад та які досі вражають мене своєю сміливістю, адже були з самого початку війни "стіною перед лицем ворога" і залишаються нею понині. Початок повномасштабного вторгнення. Усі в паніці, ніхто не знає, що робити, куди йти, тому багато людей вирішує залишити рідні міста та поїхати у більш безпечні. Але не ця родина. Поки всі їхали з Харкова, сім'я Надії та Руслана Білих навпаки шукали, хто може їх відвезти туди, бо ніхто з них навіть не думав їхати кудись, де безпечно, адже кожен знав, що, тільки об'єднавши зусилля, Україна буде вільною. Тому Руслан як військовослужбовець, котрий раніше боронив нашу країну, знову пішов на передову, а Надія та її діти приєдналися до волонтерів у Харкові, щоб допомагати нашим хлопцям із ТрО та ЗСУ. Тому вже зовсім скоро для цієї сім’ї повністю звичними стали звуки прильотів та обстріли з артилерії, адже як би небезпечно не було, кожен із них мужньо виконував свої обов'язки, бо вони щиро вірили - Україна вистоїть, треба тільки допомогти відбити загарбницькі руки. Кожного дня Надія та її діти разом з іншими волонтерами збирали все необхідне: ліки, одяг, їжу, - та передавали все це нашим захисникам. Ніхто з них жодного разу не поскаржився на холод чи бруд, адже звертати увагу на це зовсім не було часу. І Руслан, чоловік Надії, був одним із цих людей, адже перебував на той час у самому пеклі - на Донбасі, де цілодобово ворог безжально обстрілював наших захисників.

13 квітня 2022 року Руслан зателефонував востаннє та заплатив за майбутню перемогу найдорожчим, що в нього було - своїм життям…

Не можу описати словами, наскільки великою втратою стала для Надії загибель коханого. Тиждень вона була наче не тут, проте потроху намагалася продовжувати роботу- це хоч трішечки її відволікало. Згодом той факт, що хлопці на передовій голодні та "холодні", адже їм постійно потрібні їжа, ліки, засоби гігієни та інші вкрай важливі речі, змусив Надію діяти.

Тому вона з дочкою Мариною створила Благодійний фонд пам'яті Руслана Білого, щоб допомагати спочатку військовим, а згодом і цивільним людям. Вони кожного дня знаходили і збирали необхідні речі та відвозили все це нашим військовим, тим, хто найбільше потребував підтримки, і роблять це кожного дня вже більше року.

Проте, у цьому році Надія передала управління фондом своїй старшій дочці Марині і записалася до лав добровольців. Зараз ця неймовірна жінка лікує наших хлопчиків та дівчат з передової, а Марина та волонтери, так і продовжують допомагати цивільним та військовим.

Я впевнена, що Перемога скоро настане, бо в нашій рідній Україні є такі сміливі та мужні люди, як Надія та її сім' я!