Покровський Євгеній, 2 курс, ДНЗ "Професійно-технічне училище №14 м.Нова Каховка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красуляк Тетяна Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До початку повномасштабної війни я проживав у місті Мелітополь. Після її початку, в принципі, нічого не змінилося – через певні особисті обставини, які в силі й до цього часу, я не виїхав з окупованої території. Писати про свій шлях у війні мені складно, оскільки треба розуміти в яких обставинах опинилося місто Мелітополь вже 24 лютого 2022 року. Думаю, що спочатку треба згадати про обвал південного фронту у Херсонській, Запорізькій та Донецькій областях, коли ЗС РФ майже без перешкод пройшли від Армянська до пригороду Миколаєва, від Чонгару до Василівки, Маріуполя та Вугледара.

Через це, Мелітополь, який знаходиться не так далеко від Криму був захоплений майже без зусиль.

Ракетні обстріли тривали лише декілька днів, а з військ ЗСУ, розташованих у місті, був лише один батальйон ТРО, одна частина якого загинула у стрілкових боях, що тривали 3 дні, а інша – відступила аж до Василівки, до якої від Мелітополя близько 70 км.

Таким чином, місто фактично одразу ж перетворилося на логістичний тиловий центр ЗС РФ.

Тенденція змінилася після перших поставок HIMARS від США, коли ЗСУ почали активно «виносити» тилові центри росіян у місті, але вже восени 2023 й ця тенденція пішла на спад, бо обстріли повністю припинилися. Думаю, це пов’язано із тим, що росіяни змінили шлях для перекидання резервів і тепер намагаються якомога менше пересуватися містом, аби уникнути зайвих «очей».

В моєму житті особисто змінилося мало чого. Хоча місто за керування росіян й перетворилося на болото, мене це напряму не торкнулося, адже я й так рідко виходжу з дому.

Почалася добровільно-примусова паспортизація населення, перехід на кримських телекомунікаційних операторів, перереєстрація майна тощо. Інформацію щодо примусової мобілізації населення підтвердити не можу, оскільки я не отримував паспорт й, звісно, не ставав на військовий облік, а ось інформацію про вилучення майна, пресінг бізнесу та депортації проукраїнського населення можу підтвердити, оскільки серед моїх знайомих були такі, які лишилися без житла, бізнесу, потрапили «на підвал», після чого були депортовані.

Не дивлячись ні на що, я залишаюсь справжнім патріотом своєї країни. Я стійко вірю в перемогу. Саме тому я навчаюся за українськими програмами в українському закладі освіти, розуміючи, що це не зовсім є безпечним для мене.