Довгопола Марія, 11 клас, Димерський ліцей № 2 Димерської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Груша Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Розмови про наступ російських військ почалися ще на початку лютого 2022 року. Мій дядько, який пройшов АТО, а зараз у лавах ЗСУ, розповідав про те, що творили москалі в Донецьку в не такому далекому 2014-ому.

Мені було страшно. І чим далі, тим тривожніше.

Напередодні 24 лютого, коли ми ще ходили в школу, бачили у вікно, як проїжджала наша військова техніка – колона з трьох машин перевозила в бік північного кордону якусь зброю, схожу на ракети. А в школі нас навчали, як правильно складати «тривожні валізки».

24-го наша родина прокинулася о 5-ій ранку: зателефонувала тітка і сказала, що почалася війна. Дядько зібрав наплічника і пішов до військкомату. Було дуже страшно, ворожі літаки пролітали над самим дахом.

Уночі мамина знайома з Катюжанки написала, що в село заходять колони російської військової техніки: танки, БМП, броньовані машини…

25 лютого ми прокинулися окупованими. Ворожі війська стояли вже в Димері. В нашому селі Ясногородка організувався місцевий «Рух опору»: до «динамівського» мосту притягли газові балони, щоб підірвати у разі наступу ворога; люди почали робити «коктейлі молотова», встановили чергування. У цей день неподалік Глібівки було збито літак, потім ми дізналися, що загинув наш льотчик. Моя мама – староста Глібівського округу. Коли їй повідомили про збитий літак, вони з батьком зірвалися і поїхали на те місце в надії допомогти, якщо є хтось живий. Але привезли лише особисті речі – закривавлений паспорт і дрібні гроші нашого Героя Матуляка Геннадія Васильовича.

Упродовж окупації я іноді залишалася в діда (неподалік від нас). Одного дня селом їздили окупанти. Їх було десь 5-6 чоловік – сиділи зверху на їхньому БТРі.

11 березня ми зі знайомими поїхали в село Андріївка. Воно знаходиться глибоко в лісі, бо нашим селом прокотилася чутка, що москалі ходять по хатах з обшуками. Але коли ми поверталися додому, дізналися, що ворог уже зайшов і в Андріївку, і в інші сусідні маленькі села. Їхні постові зупинили нас на виїзді з села, вигнали з машини і поставили обличчям до лісу. Двоє перевіряли наші телефони, а решта «стерегла» нас, клацаючи затворами автоматів. От тоді я відчула, що таке справжній жах. Мама плакала, а я намагалася її заспокоїти, хоча самій було дуже страшно.

Ми подумки вже прощалися одне з одним, зверталися з молитвами до Бога, просили захисту, бо чули по радіо, як ці тварюки вели себе в Бучі.

Слава Богу, нас відпустили, але після цього батьки вирішили якось вибиратися з села. Мене не питали, чи хочу я покидати рідний дім і село, безпека – перш за все. 13 березня чимало нас виїжджало з села. По дорозі нас зупинила ворожа колона, що рухалася в бік Глібівки. Перевірили наші машини, документи, відпустили.

Потім нас знову зупинили, відібрали телефони, а коли їхали по Димеру, то бачили, як нас тримає на мушці снайпер.

Аж біля Демидівського мосту я трохи заспокоїлася, але тут почався обстріл, навколо у воді зривалися міни. Я бачила, як мами падали на землю, закриваючи своїми тілами малих діток. Старі люди, нажахані вибухами, припадали до землі.

Яку невимовну радість я відчула, коли побачила нашого військового, який кричав нам: «Швидше! Всі – до машини!» Наші воїни допомогли нам.

А потім кілька місяців вдалині від дому, навіть після закінчення окупації. Але зараз я вдома. Тут відносно спокійно, коли не чути шахедів та ракет. Кілька разів бачила, як вони пролітають у бік Києва. Правда, зараз кожну ніч і майже кожен день «Повітряна тривога!». Війна не закінчилася, і незрозуміло, коли закінчиться. Мій шлях у цих реаліях продовжується. Зараз ми живемо в постійному стресі і тривозі. А так хочеться спокійного мирного життя. Я про це мрію і вірю: ми обов'язково переможемо! Інакше й бути не може!