Перший день війни я запам’ятала так: прокинулися, діти зателефонували й сказали, що почалася війна. Село було під ударами, бо поруч - лінія розмежування.

Я залишалася в селі під постійними обстрілами. Сиділа там чотири місяці. Зранку до ночі стріляли. Я була в погребі, боялася. 

Окупанти грабували будинки, забирали їжу, навіть із погребів. 

Нічого не залишалося. Телефони позабирали, зв’язку майже не було. Забирали речі, навіть матраци, подушки, ковдри

З ліками було важко. Іноді передавали з інших міст, іноді люди давали знеболюючі. З їжею трохи легше, бо у мене було своє: яйця, консервація, м’ясо. Донька допомагала з ліками.

Моя евакуація відбулася 7 червня. Мене вивіз фермер на Василівку. Потім сіла на маршрутку і приїхали в Запоріжжя. Там мене нагодували і поселили. Згодом донька забрала мене до себе.

Зараз я живу разом із рідними: сестрою, племінником, дітьми та зятем. Усе життя змінилося. Я виїхала з одним пакетом. Хочеться додому, але невідомо, чи буде куди повертатися.