Мені 62 роки, живу в селі Олексіївці. Працювала на трубному заводі. Зараз пенсіонерка.

Була шокована, як дізналася про початок війни. Мій племінник на той момент уже був військовослужбовцем. У мене взагалі десятеро родичів воюють, переважно на Донецькому напрямку.

Я захворіла, і треба багато чого проходити: УЗД, аналізи, – а ніде було це зробити… Я вдячна всім за допомогу.

З ліками мені допомагала знайома провізорка. Я їй телефонувала, замовляла, вона мені все купляла – і я ходила до неї додому й забирала. А так – усе більш-менш. Продукти є. Я думаю, у нас у селі ніхто не голодує.

Шокує найбільше те, що молодь помирає, а все інше можна пережити. Те, що води немає та світла, – це не страшно. Нам возять воду. А от загибель молодих хлопців дуже шокує.

Я людина спокійна: житиму – значить, житиму, а ні – то ні. 

Я б хотіла, щоб війна хоч завтра скінчилася. Мені здається, що на той рік – навряд чи, але хотілося б, щоб у 2024 році це сталося.