У нас в Оріхові 24-го ще не було нічого страшного. А вже пізніше, через тиждень, почалися по окраїнах обстріли ракетами тощо. А найбільш напружено в Оріхові було десь через два місяці. 

Для мене переломним моментом стало, вже коли почали дуже близько бити. Я сім'ю спочатку відправив у Польщу, а сам ще десь півтора місяці там сидів. А я ще й на восьмому поверсі живу. Бачив, що ракети прилітають. Виїхав сюди, в Запоріжжя, щоб хоча б якусь роботу знайти. А через три місяці жінка теж приїхала сюди. 

В Оріхів я пару разів їздив, навідувався. Там сильно все розбомбили. Розбита більша половина домів, усе зруйновано, людей немає на вулицях. Збираюся ще їхати, як тихіше буде. 

У Запоріжжі з роботою було важко. Знайшов підробіток невеликий. Важко морально, зрозуміло. А в принципі – живемо якось. Спочатку нам видавали гуманітарку - ми їздили, брали. Зараз уже важче. Я бачу, що дають тільки пенсіонерам, інвалідам, багатодітним сім'ям. А двоє дітей – це не підстава для гуманітарки, виходить. Але поки що все нормально. Підробіток є, виплати ВПО дають, поки якось тягнемо.

Ми все-таки віримо в те, що Оріхів звільнять, і ми зможемо повернутися туди. Надіюсь, що наступного року війна закінчиться. Я думаю, десь до осені. За нами буде перемога. Головне, щоб люди живі залишилися, а країну ми відбудуємо.