Василя вивезли з-під обстрілів волонтери. Тільки через три місяці йому вдалось забрати з лікарні жінку, яка зламала ногу, тікаючи від мін. Повертатись їм нікуди – від їх села майже нічого не залишилось

Ми десь два тижні були під обстрілами. Уже нервова система не витримувала цього. У нашому селі не базувалися росіяни, вони були в сусідньому. Приїжджали до нас на БТРах, на танках, обстрілювали сусіднє село з нашої сторони.

У нас в селі не було електроенергії, води, хліба тощо. Поки росіяни були далі від нас, ми їздили за 50-60 кілометрів балони заправляти газом, і таким чином виходили з цього становища. Медикаментами переважно волонтери забезпечували. А питної води в кожного був запас. 

Що може більше шокувати, ніж обстріли і те, як на очах руйнуються будинки? 

Діти живуть далеко від нас, під чоботом росіян, так би мовити. Ми з жінкою теж були в різних сторонах. Вона тікала від мін, впала і зламала ногу. Лежала в лікарні три місяці. Тепер пересувається з милицями, ще місяці два буде ними користуватися. Зараз уже ми з’єдналися. Я приїхав її забрати туди, де сам жив. Син на фронті. 

У нас же й волонтери були, які вивозили на свій страх і ризик людей. Так само і ми виїхали. Як то кажуть, перехрестилися – і вперед. 

Під час евакуації найскладніше – це вискочити з-під обстрілу

Домашніх тварин випустили на волю всіх підряд: великих, малих, рогатих, безрогих. Усі вони залишилися там. 

Я зараз у селищі Чортомлик, це Дніпропетровська область. Тут живе мій кум і хороший друг, він забрав мене до себе.

Мене вибили з колії. Я живу так, наче й не живу. Мій будинок розтрощили, залишився один фундамент. Село розбите відсотків на дев’яносто. Хто його буде відновлювати? Ніхто абсолютно. Я в це не вірю. Зразу будуть відновлювати міста, заводи, фабрики, щоб економіка працювала. А село нікому не буде потрібне ще років десять, як мінімум. А через десять років уже й мої кістки розкладуться. 

Думаю, війна закінчиться ще нескоро. Ми навіть до середини не дійшли.