Наумук Ілля, 3 курс, Ковельський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Рижко Аліна Федорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Це слово до 2024 року здавалося мені абстрактним, і я аж ніяк не міг уявити, що війна в Україні стане реальністю. Коли у 2014 році розпочалися бойові дії на сході моєї країни, я теж не одразу в це повірив, але коли почали привозити "двохсотих" героїв, я зрозумів, що це не жарт. З часом люди звикли до того, що на сході України триває АТО, але коли відбулося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, всі прокинулися від глибокого й оманливого сну.

Мене звати Ілля, я мешкаю в прекрасному місті Ковелі, що розташоване у мальовничому краї Волинської області. Мені пощастило жити в місті, де війна не так гостро відчувається, як на передовій. Однак навіть тут, де здебільшого мирно, ми відчуваємо відголоски війни. У нашому місті було кілька «прильотів», і це нагадало нам, що війна не десь далеко, а зовсім поруч.

На початку повномасштабного вторгнення я, як і багато інших, відчув, що не можу стояти осторонь.

Разом із татом ми вирішили допомагати нашим військовим.

Ми займалися консервацією — готували перлову кашу з м’ясом та тушкованку. Ці продукти ми передавали нашим захисникам, адже знали, що на фронті їм потрібні енергія та підтримка. Було важко фізично, але я розумів, що кожна баночка — це внесок у перемогу. Це був мій спосіб сказати: «Я з вами, хлопці, я допомагаю, як можу».

Це волонтерство допомогло мені відчути, що навіть у важкі часи можна робити щось корисне. Разом із татом ми працювали вечорами: готували м’ясо, збирали продукти, шукали банки й наклейки. Це була виснажлива, але надзвичайно важлива робота. І щоразу, коли ми передавали нашу продукцію на фронт, я відчував, що зробив щось значуще. Це не лише підтримка військових, а й спосіб зберегти нашу культуру та традиції, адже консервація — це частина української кухні.

З часом моя роль у волонтерстві трохи змінилася. За кілька місяців після початку війни я вирішив, що зможу допомагати ще більше, якщо підтримуватиму Збройні Сили України фінансово. Я розумів, що тепер кожна гривня, кожен переказ може наблизити перемогу. Наразі моя допомога здебільшого обмежується фінансовою підтримкою.

Я розумію, що не кожен може йти на фронт, але допомогти може кожен, хто має хоч трішки можливостей.

Вірю, що всі ми можемо бути частиною великої боротьби, навіть якщо не всі воюють на передовій.

За ці 1000 днів я змінився. Спочатку було важко прийняти, що війна — це не просто новина, яку показують по телевізору, а реальність, у якій ми живемо. За цей час я навчився цінувати кожну мить миру. Я став більше шанувати свою родину, друзів, сусідів, адже саме в такі моменти розумієш, наскільки важливо мати поруч близьких людей.

Я також усвідомив, що волонтерство та допомога — це не просто акт милосердя, а й спосіб підтримати свою душу, знайти свій сенс у важкі часи. Багато людей розчарувалося, втратило надію, але я зрозумів, що навіть найменша допомога може стати промінчиком світла в темряві війни. Підтримуючи інших, я відчуваю себе частиною великої боротьби за свободу та незалежність.

Попри всі труднощі, я залишаюся оптимістом. Ковель, як і вся Україна, стоїть, витримує і бореться. Люди тут не втрачають віри в перемогу, вони підтримують один одного.

Цей дух єдності, готовності до боротьби і взаємодопомоги — це те, що надихає і дає сили.

Вірю, що незабаром ми всі святкуватимемо святу перемогу і пам’ятатимемо ці дні як час, коли ми разом боролися за наше майбутнє.